Психічне вдосконалення людини

Психологічна сутність та умови здійснення

Жанна Михайлівна Маценко

Навіть створені на високому професійному рівні педагогічні умови для психічного вдосконалення людини самі по собі не зможуть забезпечити очікуваний результат, якщо індивід не піднявся на необхідний для цього рівень розвитку психічних та особис­тісних якостей та властивостей. Інакше кажучи, готовність та здатність людини до психічного вдосконалення та самовдосконалення насамперед визначають внутрішні (суб'єктивні, психологічні) умови. Звичайно, йдеться про людину, яка перебуває на тому етапі розвитку, коли вже засвоєно певну сукупність знань, дій, засобів світо- та самопіз­нання.

Для того, щоб психічне та особистісне вдосконалення здійсню­валось, необхідні такі психологічні передумови:

• Усвідомлення людиною своїх можливостей та здатностей, яке відбу­вається в процесі самопізнання через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку. Самооцінка — це сукупність когнітивно-почуттєвих уявлень про власні психічні та особистісні властивості, їх критичне усвідом­лення. Формування адекватної самооцінки стає можливим за умови взаємодії з іншими людьми, через їх ставлення, оцінювання.
• Становлення системи позитивних ціннісних орієнтацій, зокрема духовних. Духовні ціннісні орієнтації ми розглядаємо як відносно стійку систему спрямованості інтересів, потреб особистості, яка націлена на процес засвоєння духовних цінностей (людяність, добро, справедливість, знання, краса, ідеали тощо).
• Формування та реалізація таких вищих потреб: пізнання світу, себе, сенсу життя; визнання та повага; потреба у сприйманні та створенні краси (тобто естетична потреба); у доброчинність та стверджен­ня справедливості (гуманістична потреба); самовдосконалення.
• Здатність до вчинків та поведінки відповідно до загальнолюдських ідеалів (альтруїстичний, емпатійний, екоохоронний).
• Безперервний когнітивно-інтелектуальний розвиток, особливо таких розумових якостей як допитливість, глибина, самостійність, критичність мислення.
• Формування вольових якостей; цілеспрямованості, наполегливості, самовладання та саморегуляції.

Одним із суттєвих виявів волі людини, який необхідний для психічного вдосконалення і особливо самовдосконалення, є самовладан­ня є здатність продуктивно діяти у дезорганізуючих ситуаціях, які негативно впливають на емоційну сферу. Це досягається свідомим керу­ванням власними почуттями, настроєм та вмінням приводити їх у відпо­відність до конкретних подій. Самовладання є одним з чинни­ків емоційно-вольової зрілості людини, поряд із таким, як саморегуля­ція. Саморегуляція — це здатність людини адекватно сприймати та усві­домлювати акти власних психічних процесів та поведінки, свідоме чи довільне підпорядкування власних вчинків соціальним вимогам, велінням обов'язку, сумління, а також гальмування неприйнятих за даних обста­вин чи для даного сус­пільства проявів.

• Розвиненість почуттєво-емоційної сфери (здатність до переживання різноманітної гами емоції та почуттів, у тому числі й екзистенційних — совість, провина, сумнів, любов, віра, надія, каяття — які підтриму­ють константність особистості та її індивідуальну цілісність).
• Усвідомлення людиною єдності себе й Всесвіту, Ставлення до будь-якої форми життя як до вищої цінності. Повага до внутрішнього світу іншої людини, яка поєднується зі здатністю до співчуття та реалізується через втілення у взаємини з цією людиною найвищих духовних цінностей — добра, краси, любові.
• Почуттєво-емоційне та інтелектуально-когнітивне ставлення до навколишньої дійсності, прагнення до краси, гармонії, досконалості, які виявляються у естетичній потребі та естетичних почуттях.

Зазначені особливості когнітивно-інтелектуальної, почуттєво-емоційної та вольової сфер людини забезпечують здатність людини до світопізнання, самопізнання, психічного та особистісного вдосконален­ня та самовдосконалення. У сукупності вони складають людську духов­ність. А їх розвиток фактично є процесом духовного вдосконалення.

Отже психічне вдосконалення можна розглядати як здійснення про­гресивних кількісних та якісних змін у потребах, психічних процесах, ціннісних орієнтаціях людини, її волі через світопіз­нання, самопізна­ння. Результатом цього процесу є досягнення гармонії психіки, подолання відчуження людини від природи, соціуму, самої себе.

Першими кроками до психічного та особистісного вдосконалення людини є розвиток її потреб у спілкуванні, пізнанні, естетичному задоволенні, потреби робити добро. Психологічні дослідження свідчать, що людина здатна на доброчинність, коли від народження забезпечуються її вроджені потреби у любові, безпеці (А. Маслоу, К. Роджерс). Дуже рано (на 2—3 році життя) самовиявляються потреби в прихильності, повазі. Для задоволення цих найперших у житті потреб дитині необхідна атмосфера чуйного ставлення, забезпечення емоційного комфорту, відчуття захищеності. Ці потреби залишаються з людиною впродовж усього життя. При цьому науці достеменно відомо, що дефіцит поваги, любові, турботи спричинює до формування відлюдькуватої, недоброї, а подеколи й агресивної людини.

Провідним чинником психічного та особистісного вдосконалення є спілкування, й зокрема духовне спілкування (обмін думками, вражен­нями, почуттями, знаннями). Це найтонкіший, найвимогливіший та найскладніший вид спілкування, а отже — найефективніший для розвитку людини.

Однією з перших виявляється у людини потреба у розширенні знань про довкілля та саму себе. За сприятливих виховних умов ця по­треба трансформується на особистісну рису — допитливість. А допитли­вість — це психологічна основа для подальшого формування спостереж­ливості та розвитку мислительних процесів.

Особистісне вдосконалення людини найілюстративніше проглядається у моральній сфері особистості. Найвищим показником людяності є ставлення до будь-якої форми життя як до вищої цінності, безкорис­ливе сприяння життю іншої особи (істоти), а також повага до внутріш­нього світу інших людей, втілення у взаємини з ними загальнолюдських цінностей.

Важливим кроком до самовдосконалення є здатність людини до саморегуляції, яка тісно пов'язана із такими вольовими рисами, як цілеспрямованість та наполегливість. Завдяки згаданим якостям людина спроможна усвідомлювати та оцінювати власні думки, вчинки, дії щодо загальнолюдських норм, ідеалів, а також неухильно підпо­рядковувати свою поведінку стійкій меті, моральним вимогам, велінням, обов'язкам.

Унікальною психологічною передумовою для психічного вдосконалення та самовдосконалення є здатність людини до естетичного сприймання. Кожне естетичне явище є джерелом емоцій радості, захоплення, підне­сення, переживання, співпереживання, а відтак — сприяє розвитку не лише сфери емоцій, а й інтелекту, оскільки естетичні почуття — єдність спостережливості й чутливості, переживання й піз­нання, захоплення й оцінювання, милування та судження. Крім того, кожна зустріч людини з естетичним пов'язана зі здобуттям нової інформації, а отже — діяльністю мислення, фантазії, уявлень.

Наші експериментальні дослідження свідчать: естетичне ставлення до красивих об'єктів має своєрідну властивість «переносу» на інші предмети, людей. Так, діти, незалежно від віку, які позитивно-емоцій­но ставляться до прекрасного, відрізняються високими морально-гуманістичними та пізнавальними показниками: прагнуть сприймати й глибше пізнавати не лише естетичні об'єкти, а й явища природи, інші предмети довкілля, вияв­ляють гуманність, уважність, бережливість до людей, живої природи.

Процес психічного вдосконалення здійсняються в ході засвоєння людиною культурної спадщини людства. Цей процес дістав назву «інкультурація». Він є своєрідним психологічним механізмом психічного та особистісного вдосконалення. Адже інкультурація відбувається завдяки взаємодії людини із певною сукупністю соціокультурних продуктів людської діяльності, або, інакше кажучи, — соціокультурним середовищем.

Соціокультурне середовище має цілу низку перевірених часом засобів створення, зберігання та передавання загальнолюдських норм, цінностей, досвіду. Основними з них є мoвa, писемність, різновиди мистецтва, традиції, звичаї, народна творчість, сховища духовної культури (музеї, бібліотеки, заповідники); джерела масового розпов­сюдження інформації (телебачення, преса, радіо), навчальні заклади.

Отже за своїм змістом соціокультурне середовище — це результати (продукти) матеріальної та духовної діяльності багатьох поколінь, загальнолюдські норми та цінності, здобутки культури та мистецтва.

Усі складові соціокультурного середовища, безперечно, мають вплив на психічне вдосконалення людини, проте міра ефективності такого впливу неоднакова. Найвпливовішими можна вважати такі, що спрямовані на людину не опосередковано, а безпосередньо: сім'я, формальні групи, неформальні угрупування за інтересами, твори мис­тецтва, художня література.

Отже під впливом соціокультурного середовища, за умови активного прагнення людини, стає можливим процес її психічного та особистісного вдосконалення. Представимо схематично позитивні якісні зміни у різних сферах психіки людини, які відбуваються в процесі її вдоскона­лення (див. табл.) .

Отже сутність процесу вдосконалення та самовдосконалення людини — у досягненні вищого рівня сформованості та гармонії її психічних та особистісних якостей через світопізнання, самопізнання, самостворення.

За якими ознаками можна констатувати готовність людини до психічного та особистісного вдосконалення?

1. Наявність у людини активної потреби пізнавати світ, себе, реалізація цієї потреби у пізнавальній діяльності.

2. Усвідомлення явища життя як вищої цінності, єдності себе та Всесвіту, екоохоронний тип поведінки.

3. Активне прагнення сприймати та створювати прекрасне.

4. Позитивні якісні зміни у системі ціннісних орієнтацій.

5. Здатність до негативних впливів соціального оточення, завдяки самостійності, критичності мислення, вмінню розрізняти зло від добра, духовне від бездуховного, «вгамувати» прояви зла у собі.

6. Подолання суперечностей між думками та почуттями, бажаннями та необхідність, любов'ю та ворожістю через духовні уявлення та вчинки.

7. Відкритість до вдосконалення себе, яка стає за умовою здатності до самокритики.

8. Виявлення бажання та вміння створювати власну програму психічного та особистісного вдосконалення та самовдосконалення.

9. Духовний тип поведінки та духовні вчинки, які виявляються у позитивно-емоційному дійовому ставленні до життя та внутрішнього світу інших людей, яка наповнюється духовним змістом в міру того, що немає чужого та свого, а є лише Всесвітня єдність Я-Ти — Він-Вони.

Література

1. Битянова Н. Р. Психология личностного роста. — М.: Международная педагогическая академия, 1995. — 64 с.

2. Как построить свое «Я». Под ред. В.П.Зинченко. — М.: Педагогика, 1991.

3. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі. — Т. 2. Моделювання психологічних новоутворень: генетичний аспект. — К.: Форум, 2002. — 335 с.

4. Фрейдимен Дж., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. — Вып. 1, 2, 3, 4. — М.: Изд-во Российского открытого ун-та, 1994.

5. Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992.