Самосвідомість

Психологічні етапи та основні напрямки її розвитку

Віктор Федорович Маценко

Розвиток свідомості та самосвідомості людини є одним з визначальних процесів у ході становлення її як особистості , індивідуальності , суб ' єкта діяльності , спілкування та пізнання . Свідомість визначають як вищу , властиву лише людині та пов ' язану з мовленням функцію мозку . Її сутність — в узагальненому , оцінковому , цілеспрямованому відображенні та конструктивно - творчому перетворенні дійс ­ ності , попередній мисленєвій побудові дій та передбаченні їх результатів , у розумному саморегулюванні та самоконтролюванні поведінки людини [4, 5, 7].

У психології свідомість розглядають не як особливу форму відображення реальності, не додаткову психічну функцію чи властивість, а як їх узагальнення, синтез, інтеграцію [4, 5, 7].

Свідомість є вищим рівнем відображення людиною дійсності, якщо психіку розглядати з матеріалістичної позиції, і власне людською формою початку психічного буття, якщо психіку трактувати з ідеалістичних позицій. (Хоча протиставлення таких підходів є певною даниною минулому.)

Разом з тим, історія психології наочно демонструє, що розуміння свідомості є, мабуть, найскладнішою проблемою, яку досі не вдалося вирішити ні з матеріалістичних, ні з ідеалістичних позицій. Саме тому сфера психологічної науки, яка займається свідомістю є найменш розробленою [2].

Слід зазначити, що яких би методологічних чи філософських позицій не дотримувалися дослідники свідомості, вони неминуче пов'язують з нею так звану здатність до рефлексії, тобто готовність свідомості до пізнавання інших психічних явищ та самої себе.

На основі рефлексивності свідомості розвивається самосвідомість як усвідомлення людиною себе як особистості, своєї суспільної діяльності, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків, їх мотивів, цілей і т. ін. Самосвідомість відзначається різноманітністю форм вияву, які в процесі становлення особистості можуть вдосконалюватись від самовідчуття, самоідентифікації, самооцінки до самовладання, самоконтролю, самоаналізу [5, 7].

Психологічними характеристиками свідомості людини є: відчуття себе су­б'єктом, здатним до пізнання, уявлення дійсної та віртуальної реальності, контролю власних психічних та поведінкових станів та керування ними, здатним бачити та сприймати в формі образів навколишній світ.

У психології виділяють п'ять основних етапів (періодів) формування свідомості:

• стан неспання (у дітей до 1 року);
• предметна свідомість (від 1 до 3 років);
• індивідуальна свідомість (від 3 до 9 років);
• колективна свідомість (від 9 до 16 років);
• рефлексивна свідомість (від 16 до 22 років) [2].

У загальній психології в структуру свідомості включають:

• найважливіші пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення та уяву);
• здатність розрізняти суб'єкт та об'єкт (самосвідомість та усвідомлення оточуючого світу);
• здатність забезпечувати ціле­спрямовану діяльність (вольову, мотивовану, критично оцінювану);
• ставлення до реальної дійсності, її переживання (Г. С. Костюк, К. К. Пла­тонов).

Психіатрія розглядає структуру свідомості дещо по-іншому. До неї включають:

3усвідомлення власного «Я» (аутопсихічна орієнтація) — усвідомлення частин тіла, їх взаємо­зв'язок («схеми тіла»), розташування свого тіла в просторі та усвідомлення себе як особистості з її багатогранними формами відносин із сус­пільством;

3 усвідомлення предметного світу (аллопсихічна орієнтація) — адекватне відображення об'єктів зовнішнього світу та їх взаємозв'язку, а також адекватне відображення просторово-часових категорій (минулого — сучасного — майбутнього).

Взаємозв'язок між розглянутими складовими свідомості встановлюється в поцесі їх виокремлення (виділення), тобто диференціації та інтеграції. Це досить тривалий процес, що охоплює орієнтовно 20—25 років життя людини (М. Є. Бачерніков, К. В. Михайлов, В. Л. Гавенко та ін.).

При дослідженні свідомості слід також враховувати такі її властивості:

1. Ясність — можливість чітко виді­лити об'єкти зовнішнього світу та їх взаємозв'язок між собою, наявність самосвідомості, адекватність свідомості, здатність здійснювати цілеспрямовану діяльність.

2. Обсяг свідомості — тобто обсяг усвідомлюваних у даний момент власних переживань та оточуючих обставин.

3. Зміст свідомості — характер асоціацій, які виникають у даній ситуації, що визначаються минулим досвідом та результатом відображення реальності.

4. Неперервність свідомості — єдність переживання минулого, нинішнього та майбут­нього.

Отже, за змістом та формами прояву свідомість — це явище складне, ієрархічно побудоване та багатомірне. Тому в його вивченні доцільно виділяти певні вузлові моменти чи етапи, виходячи з мети дослідження. В нашому випадку метою є визначення напрямків, методів розвитку й саморозвитку свідомості та самосвідомості в залежності від «ближньої» зони розвитку даного феномена у конкретного індивіда. Тому серед чисельних рівнів та етапів розвитку ми виділяємо три основні: перший — ви­ділення «Я» із «не Я» (етап становлення «Я»); другий — етап психофізіологічної єдності індивіда (або екзистенціальний етап); третій — етап становлення рефлексивної свідомості (або трансперсональний етап). В основу виділення етапів покладено критерій самоідентифікації особистості.

«Виділення «Я» із «не Я» — це перший акт появи індивідуальної свідомості в філогенезі, який повторюється і в онтогенезі» [4, 5]. Спочатку це виді­лення свого тіла, що легко спостерігати у дітей, які говорять про нього як про чуже: «Сергійків животик», «Сашкові ручки» і лише потім «Мій животик», «Мої ручки». Завершується ж цей процес усвідомленням своєї ролі в суспільстві і навіть у Всесвіті. Але цей цілком природний та логічний процес може породжувати певні протиріччя та суперечності, наслідки яких супроводжують людину протягом всього наступного життя. Зупинимось на них детально.

На першому рівні (виділення «Я» із «не Я») дитина навчається ототожнювати себе з більш-менш точним світоглядним уявленням про свій організм чи його картину, образ. Це покладає початок поділу цілісного організму на «тіло» та «душу», а сама людина поступово ототожнюється з психікою, свідомістю. Вона вважає, що існує не як тіло, а в тілі, в фізичному організмі.

Негативні моменти (суперечності) цього рівня полягають у тому, що під впливом різних обставин людина може «відчужувати» від себе різні аспекти своєї власної душі, психіки, розототожнюючись з ними, обмежуючи сферу ідентифікації тільки з позитивними частинами «Я», які З. Фрейд та К. Юнг називали «персоною». Інші психічні тенденції, занадто «негативні» і тому «хворобливі» чи «небажані», — відчужуються, «ховаються» в несвідоме і стають «тінню» (за термінологією тих же авторів). З'являється відома в психоаналітичній психології проблема «персони» та «тіні», яка полягає в тому, що, по-перше, таке роздвоєння психіки призводить до неврозу; по-друге, — ми поступово втрачаємо контроль над «тінню», тобто «негативними» аспектами свого «Я», яке «перестає нас слухатись і робить, що хоче».

Щоб проблема «персони» та «тіні» не здавалась читачеві дещо надуманою, проілюструємо її на прикладі. З певних причин людину дратує поведінка дітей (їх галасливість, розгальмованість, непередбачуваність і т. ін.). Та виходячи з соціально схвалюваного стереотипу, що «хороші» люди люблять дітей, вона переконує себе та інших, що також любить їх. Та істина виявляється в конкретній ситуації: на її подвір'я з галасом забігають хлопчики по м'яч. Людина хапає палицю і починає їх лупцювати, не в змозі стримати себе. Оце і є втратити контроль над «тінню».

Подолання суперечностей цього рівня розвитку свідомості базується на встановленні контакту з «тінню» та поверненні собі відчужених рис, що розширює межі самоідентифікації.

Ефективним у роботі на цьому рівні свідомості є методи, розроблені в руслі психоаналітичних шкіл різних напрямів, а також техніки самоусвідомлення, що мають назву «психогімнастика», «мистецтво самоспостереження» (Дж.Рейнуотер), деякі вправи «тілесноорієнтованої терапії» (М.Фельденкрейз) та ін.

Подолання суперечностей цього рівня розвитку свідомості дозволяє перейти на другий — так званий екзистенціальний (або психофізіологічний) її рівень.

Основна суперечність цього рівня — усвідомлення смертності організму, а отже і самої людини, оскільки вона ототожнює себе саме з організмом. Неусвідомлювана (чи й свідома) спроба «втечі від смерті» призводить до створення ідеалізованого образу стійких та фіксованих символів, які ніби обіцяють дещо безсмертне (наприклад: «Я — мати і буду жити в дітях», «Я — письменник — мої книги безсмертні», «Я — вчений, мої знання нетлінні» і т. ін.).

Тікаючи від думки про смерть в такий нехитрий спосіб, людина переміщує свою самототожність з цілісного психофізіологічного організму на певні «символи безсмертя» (діти, книги, пам'ять інших, слава і т. ін.).

Більше того, вже Фрейд зрозумів, що неадекватна (дизорганізаційна) структура людського «Я» виникла з нездатності людини сприймати реальність такою, якою вона є, особливо первинну реальність смерті [8].

На подолання суперечностей цього рівня спрямовані методи, створені в руслі гештальттерапії, екзистенціальної та гуманістичної психології.

Екзистенціальний рівень межує з так званою «зоною культурних стереотипів свідомості», що суттєво впливають на орієнтацію та поведінку людини. Крім того, вони формують структуру індивідуального «Я» (Меад, 1964) та характер мислительних процесів (Ворф, 1956). Суперечності (протиріччя) на цьому рівні породжує так звана «фільтрація реальності» (Фромм, 1970). А саме: вплив суспільства полягає не лише у насадженні фікцій у нашу свідомість, а й у тому, щоб заважати нам усвідомлювати реальність... Кожне суспільство в своєму практичному житті, в паттернах відносин, почуттів та сприймання створює систему категорій, що визначають форми свідомості. Ця система діє на зразок соціально обумовленого фільтру... Досвід, який не може пройти через цей фільтр, залишається поза свідомістю, тобто в несвідомому.

Методи роботи з суперечностями біосоціальної зони спрямовані на со­ціальний контекст патології, тобто на роботу з викривленнями усвідомлення в рамках соціокультурних установок.

Наступним вузловим пунктом розвитку самосвідомості є її трансперсональний рівень. Він презентує ті аспекти свідомості, які за своєю природою є надіндивідуальними.

На цьому рівні індивід ще не повністю ідентифікований з реальністю, буттям, але вже не обмежений умовними рамками організму. Трансперсональні аспекти свідомості крім того містять «першообрази колективного несвідомого» — архетипи. Архетипи суттєво впливають на кожен рівень спектру свідомості, розташований «під» трансперсональними зонами.

Найцікавішим є те, що трансперсональні рівні можуть бути виявлені у безпосередньому досвіді. Карл Юнг (1985) стверджував, що містики — це люди, які особливо жваво переживають процеси колективного несвідомого. Містичні переживання — це досвід архетипів.

Характерною особливістю трансперсонального рівня є стирання всіх дуалістичних протиставлень, зокрема, протиставлення «персони» та «тіні», «Я» та тіла. Долаючи ці протиставлення, людина одночасно руйнує основу індивідуальних неврозів екзистенціального та «Я» рівнів.

Кажучи по іншому, визначаючи глибини людської особистості, що виходять за межі окремого, індивідуального буття, людина легко долає неврози ізольованого існування не будучи «прив'язаною» до своїх чисто особистих проблем. Вона починає звільнюватись від страхів та тривог, депресії та нав'язливих ідей, дивлячись на них відсторонено. Трансперсональний рівень дозволяє свідомості зайняти таке положення, з якого можна всебічно розглянути індивідуальні емоційні та понятійні комплекси та позбавитись їх.

Цей рівень нагадує алатопереживання А. Маслоу: бачення світу, свідчення реальності — символічне, міфічне, поетичне, трансцендентне. В таких станах людина приєднується до світу метамотивації, буттєвих цінностей, надіндивідуальної свідомості [3, 8].

До напрямків роботи на цьому рівні свідомості можна віднести холотропне дихання, методи «четвертого шляху», методи онтопсихології та ін.

Розглядаючи феномен свідомості, ми зупинились лише на декількох найважливіших етапах його становлення. Є всі підстави стверджувати, що свідомість людини має тенденцію до спонтанного саморозвитку. За аналогією з ієрархічною моделлю потреб А.Маслоу, тобто від невротичних потреб (рівень «тіні»), через базові потреби (екзистенціальний рівень) до метапотреб (трансперсональний рівень).

Зазначені вище психологічні механізми розвитку свідомості складають основу відповідних методик, з якими ви матимете змогу ознайомитись у наступних наших публікаціях.

Література

1. Ассафиоли Р. Психгинтез. — М., К., 1997.

2. Ахмедов Т. И. Психотерапия в особых состояниях сознания (история, теория, практика). — Харьков: Фолио, 2003.

3. Граф С., Уилбер К., Маслоу А . и др. Внутреннее пространство. Холотропное дыхание: глубинная психотерапия и путь духовной трансформации. — М., 1996.

4. Максименко С. Д. Основи генетичної психології. — К., 1988.

5. Максименко С. Д. Загальна психологія. — К.: Форум, 2003.

6. Мишлав Дж. Корни сознания: классическая энциклопедия сознания. — К., 1994.

7. Психологический словарь / Под ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мещерякова. — М., 1996.

8. Фрейдимен Дж., Фрейгер Р. Личность и личностный рост. Вып. 1—3 / Пер. с англ. — М., 1994.