Огурцова Л.В., Лучинкіна А.І. Чи важко бути дитиною? Особлива школа для дітей і батьків.

Наталя Жукова, кандидат філологічних наук, доцент Тавричного національного університету ім. В.І. Вернадського, психолог, вважає, що у свідомості дорослих міцно укоренилося уявлення про дитинство як щасливу, безтурботну пору, коли не спіткали ще розчарування. Вони забули про свої загублені улюблені іграшки, розбиті чашки, зруйновані «секрети», знайдені схованки, перші розчарування у друзях і батьках. «Ну чого ти плачеш? Яке в тебе горе? Горя ти ще не знаєш. Хіба це проблеми! От доживеш до моїх років...» — говоримо ми у відповідь на спробу дитини поділитися з нами своїми прикростями, анітрошки не задумуючись над тим, що подібним ставленням знецінюється особистість дитини, її внутрішній світ, емоційний досвід її душі. Ми дивуємося жорстокості, черствості підлітків, обурюємося тим, що вони нас не розуміють і не хочуть розуміти. При цьому не утруднюємо себе питанням: а де вони цьому навчилися?

Хіба ми не жорстоко поводимося з ними, коли залишаємо наодинці зі своїми проблемами, коли вчимо чому завгодно, тільки не тому, як керувати емоціями і розуміти свої почуття? Ми впихаємо в їхні голови всебічну інформацію про світ, але забуваємо заглянути в їхні душі... Хіба ми не черстві стосовно них, коли вимагаємо беззаперечного підпорядкування, коли не рахуємося з їх думкою навіть по дріб'язках? А як ми реагуємо на їх неадекватну, на наш погляд, поведінку? Хіба ми прагнемо зрозуміти її причини? Чи не повертається таким чином, відповідно до фізичного закону відображення матерії, наша власна жорстокість і байдужість?

Адже і ми колись були дітьми. І виходить, що ми усі ходимо по замкненому колу: коли діти ростуть, вони страждають від того, що їх не розуміють, з ними не рахуються дорослі, а коли вони стають дорослими, то забувають, як важко переживали ці взаємини, і зі своїми дітьми поводяться так само, як колись їхні батьки (адже більше не в кого було навчитися), при цьому важко переживаючи стосунки зі своїми власними дітьми.

Погано в цій ситуації всім, але складніше всього дітям, тому що їхня нервова система ще не зміцніла, вони емоційніше, а найголовніше — безправніше за дорослих. Вони навіть не підозрюють, особливо у віці до 10—12 років, що про свої проблеми можна з ким-небудь поговорити, а іноді просто не можуть самі собі пояснити, що з ними відбувається. Вони змушені нести вантаж проблем у повній самітності, іноді намагаючись просто про них забути (витиснути), щоб не травмувати психіку. Однак невирішені проблеми так і залишаються невирішеними. Вони нікуди не подінуться.

Австрійський психоаналітик Гельмут Фигдор говорить так: «через те, що ми витиснули наші власні дитячі пристрасті, і на їхньому місці виросли душевні конфлікти, у нас віднято найважливіший виховний засіб, а саме: здатність відчути наших дітей, уявити себе на їхньому місці і зрозуміти, що саме відбувається в дитячій душі».

У цій складній, нерозв'язній, здавалося б, ситуації, як не дивно, може допомогти такий простий засіб, як дитяча книга. Даючи дитині читати який-небудь твір, батьки, а іноді і вчителі, за звичкою вважають, що книга потрібна для того, щоб дитина, по-перше, навчилася читати, по-друге, розвивала своє мислення і поповнювала словниковий запас, по-третє, одержувала уявлення про морально-етичні норми. «Що таке добре, і що таке погано» — от основна тема книг, які ми прагнемо запропонувати дітям для читання. Що при цьому відбувається? Дитина прагне відповідати ідеалу, адже вона хоче, щоб її любили, та нічого не виходить. «Я знаю, що битися некрасиво, але що робити, якщо бійка сама з мене лізе?» — от питання, відповідь на яке хоче одержати дитина. Але хто їй відповість? Адже дорослі самі цього не знають.

Тим часом існує цілий шар дитячої художньої літератури, який володіє не менш цінним значенням, ніж виховне — психотерапевтичним. До такої літератури можна віднести книги, у яких відбиті не просто сцени з дитячого життя з повчальним змістом (битися, злитися, жадувати, обманювати і т.д. і т.п.), а книги, у яких авторам удається створити глибоко психологічні дитячі образи, душевні переживання, внутрішні конфлікти. Погодьтеся, це не просто. Потрібно мати здатність відчути те, що відчуває дитина. Це стає можливим тільки за умови, якщо дорослий зберіг у собі почуття любові до тієї дитини, якою був сам.

Матеріали цього номеру газети ви можете знайти в книзі з серії

Бібліотечка Соціального Працівника у 2008 році