Життя – це нескінченне пізнання.

Главник Олена Павлівна

Життя людини — це чарівна подорож, яка має багато пригод, і тому потребує від людини не тільки здоров'я, знань та навичок, а ще й витривалості та вимогливості до себе. Але головним у подорожі під назвою життя є сама людина. Тому збереження людяного в людині, її природного початку, її неповторності й унікальності ми вважаємо найголовнішим обов'язком для себе.

Мудрі говорили: «Життя —це нескінченне пізнання, бери свій ціпок і йди...»

Кожен із нас має свій ціпок і прямує своєю дорогою, але якоїсь миті ми починаємо усвідомлювати, що дорога стає досить широкою і поруч із нами йдуть і інші люди. Ми рухаємося в одному напрямку, хтось до нас приєднується, а хтось, не витримавши навантажень, звертає зі шляху. Але, незважаючи ні на що, ми рухаємося далі до своєї мети. Хоча, здається, мета в усіх одна ? «Виростити здорових і щасливих дітей».

Доріг багато, і всі вони різні. Але починаються всі вони зі школи, з першої вчительки, якою для багатьох київських дітей стала Дейнега Людмила Олексіївна , яка святкує своє 50-річчя.

Школа як один із етапів нашої життєвої подорожі, — це теж величезна дорога, якою пліч-о-пліч ідуть дорослі й діти. Іноді, зупинившись на хвилинку, ми починаємо оцінювати пройдений шлях і аналізувати його етапи. Так і сьогодні є нагода зупинитися і з'ясувати; що думає з цього приводу наша ЮВІЛЯРША.

Людмило Олексіївно, чому Ви обрали для себе професію вчителя?

Коли настав час вибору життєвого шляху, я спитала у своєї першої вчительки, чи вийде з мене вчителька. І отримала досить мудру, як я тепер розумію, відповідь: «Спробуй ? і тоді зрозумієш, і знайдеш відповідь на своє питання». Після закінчення школи я поїхала працювати до літнього оздоровчого табору, щоб випробувати себе в роботі з дітьми. І мені сподобалося допомагати дітям, тому і вступила до педагогічного вузу. На першому курсі думала покинути навчання, тому що серед багатьох лекцій, які відвідувала, не бачила конкретики, все було надто загальним. Але врятувало мене літо, моя найулюбленіша пора року, тому що вже в рамках своєї педагогічної практики, я знов зустрілася з дітьми, для яких із великим задоволенням організовувала літній відпочинок. Розпочавши навчання на другому курсі, я зустрілася з новим видом педагогічної практики – це робота в школі з дітьми в позаурочний час. Я попрацювала з дітьми в режимі практики лише 4 дні, і раптово захворіла вчителька в класі якої я проходила практику, і я залишилася із своїми найпершими вихованцями один на один аж на півтора місяця. У мене в класі навчалися діти моїх викладачів, тому я завжди отримувала вчасну методичну та психологічну підтримку. Саме в ці дні я відчула і зрозуміла, що це і мій шлях – навчати дітей, відкривати їм таємниці всесвіту і передавати ту мудрість, якою володію.

Пізніше, коли я вже влаштувалася на роботу, мені дуже допомагала Роза Іванівна, в майбутньому моя друга мама, яка подарувала світові мого чоловіка Юру. Мабуть, завдяки Розі Іванівні я так полюбила свою професію, саме вона відкривала переді мною професійні скарби , допомагала здобувати впевненість у собі.

Чи змінилося ваше ставлення до професії вчителя відтоді, як ви почали працювати в школі?

Так, моє ставлення змінилося — стало набагато серйознішим. На початку професійного шляху мене захоплював сам процес навчання дітей, а зараз я хочу якомога краще відшліфувати, змусити заграти новими гранями свою професійну майстерність. Я нині працюю на результат і розумію, як іноді важко досягти його. Моє завдання — навчити дитину вчитися свідомо і самостійно.

Я вважаю, що школа повинна сприяти розвиткові інтелектуальних здібностей учнів і формувати навички самостійного мислення. Що може бути важливішим за самостійність дитини у процесі здобуття знань?!

Багато педагогів говорять, що нинішні учні змінилися, причому не на краще.
А як ви вважаєте?

На мою думку, навпаки, нинішні учні більше знають, з ними цікавіше. Це, мабуть, тому, що досвід роботи дає мені змогу побачити в кожній дитині щось цікаве, непізнане, я розумію, що кожна дитина – це окрема дуже цікава книжка, і мені пощастило, що я можу її прочитати, це моя удача. Я щодня маю можливість перебувати серед таких розумних дітей і відкривати їм потрошку велику дорогу пізнання, навчати їх, а разом із ними і сама вчуся.

Ким Ви є для своїх учнів?

Щодня і щохвилини показую особистим прикладом, що життя надзвичайно цікаве, що пізнати його загадки можна завдяки копіткій щоденній праці. Мабуть, для своїх учнів я провідник, за допомогою якого вони сягають глибин знання, набувають нових умінь і навичок. У разі потреби я перевтілююся в той образ, який потрібен дітям. Я можу бути вимогливим учителем, коли бачу, що мені треба відшліфувати ту чи іншу навичку в учнів класу, а можу бути спостерігачем і йти за учнями, а іноді — казкарем із справжніми казковими героями, але мої казки на новий лад, на той, якого вимагає конкретний урок математики або читання.

На чому будуються ваші взаємини з учнями? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми колишніми учнями? Що дає вам спілкування з учнями та їхніми батьками?

Коли я навчаю дітей свого класу, то передусім я для них — учителька, і всі наші стосунки з ними, з їхніми батьками, дідусями, бабусями, родичами будуються в цьому руслі. Коли мої учні закінчують початкову школу, я для них — і друг, і порадник, і «швидка допомога». Спілкування з учнями дає мені наснагу і бажання працювати. Взагалі мені достатньо для відпочинку влітку лише тиждень, а потім я підводжу підсумки року, що минув, і планую роботу на наступний навчальний рік. Я постійно аналізую, виробляю відповідні підходи, технології до вирішення тієї чи іншої проблеми, постійно спілкуюся з колегами, учнями та їхніми батьками.

У вас є учень, що не виявляє ніякого інтересу до навчання? Що ви можете запропонувати для того, щоб змінити його ставлення до навчання?

Почати спочатку. Всі діти народжуються в сім'ї, і якщо сім'єю не було закладено бажання працювати, вчитися, починаю працювати з батьками. Щастя і вдачу дитині дають батьки, але це не завжди їм вдається. Я намагаюся бути поруч з дітьми та їхніми батьками, прагну допомогти. Незаперечним є той факт, що діти дуже люблять своїх батьків, але батьки не завжди можуть відповісти своїм дітям такою самою силою любові.

Що для вас означає поняття «важка дитина»? Чи є у вас труднощі вспілкуванні з учнями?

Якщо є, то які?

«Важкою дитиною» для мене є та, до якої я не можу «достукатися», я називаю таких дітей «міцним горішком». Таких дуже мало, але вони є. Характерною рисою таких дітей є небажання ділитися своїми маленькими (або і не дуже маленькими) дитячими проблемами, їхнє небажання приймати мою допомогу, коли я бачу, що вони її потребують. Ці діти гарно вчаться, виховані, досить розвинені, активно спілкуються в колективі, але, мабуть, вони досить рано почали жити за законами дорослого світу і тому не хочуть, а може, і не можуть відкривати свої таємниці. А може, батьки таких дітей є досить вимогливими до них, тобто дуже рано виховали у них відповідальність за свої дії, і діти впевнені в тому, що з батьком і матусею вони завжди знайдуть спільну мову і разом подолають будь-які труднощі.

Група учнів постійно спізнюється на урок. Ваші дії?

Колись це була проблема. Журила і учнів, і їхніх батьків, а зараз ні. Учні класу, як і я, помічають, що деякі діти іноді затримуються, то таких дітей і їхніх батьків я прошу трошки почекати, і вони чекають до кінця уроку. І вже перевірено роками: після декількох таких чекань батьки назавжди «виліковуються» від такого захворювання як спізнення до школи, їм допомагає дитина.

Як ви вважаєте, чи потрібні якісь спеціальні здібності або якості, щоб бути гарним педагогом?

Я вважаю, що ВЧИТЕЛЬ або є, або його немає. Стати вчителем може кожен, а ось бути вчителем можуть не всі. Дитина буде брати знання лише тоді, коли довіряє і вірить учителю, але їй ще повинно бути цікаво, тільки тоді дитина намагається відповідати тим вимогам, які покладаються на неї як на учня. Щоб стати достойним уваги учнів, треба дуже багато знати і вміти. З кожним днем пізнаючи все нове і нове, я розумію, як же багато ще є речей, якими я повинна оволодіти, щоб бути корисною для своїх учнів.

З яким настроєм ви зазвичай ідете до школи? Як почуваєте ви себе в школі найчастіше?

Настрій абсолютно різний. Але як тільки я проходжу через шкільні ворота, мій настрій стає піднесеним і дуже гарним. Ідучи далі, подвір'ям школи, я пригадую, яким був у мене день учора, що я не доробила і що повинна зробити сьогодні, але я впевнена в тому, що сьогодні все буде краще, ніж учора, а що буде завтра, ? мене навіть не цікавить, тому що завтра — це майбутнє, а воно завжди світле і залежить від нашого сьогодення. У школі в мене завжди гарний настрій, мабуть, тому, що в мене є потреба бути корисною дітям і я вважаю себе щасливою поруч з ними.

Із свого досвіду можу зазначити, що вчитель найбільш продуктивно працює, доки не створив сім'ю, або коли вже діти повиростали, це той час, коли робота є великим задоволенням, від неї не відволікають ніякі сімейні справи.

А як Ваші домашні ставляться до Вашої професії?

Дуже поважають мене за те, що я вчителька.

Чоловіку, напевно, я нагадую його маму — Розу Іванівну, яка для мене залишається еталоном людяності та професіоналізму. Юра завжди підтримує мене і говорить про те, що будь–яка з проблем, що виникають у моїй роботі, обов'язково вирішиться, він вірить у мій успіх.

Син Петя завжди із задоволенням говорить про те, що його мама вчителька. Досить часто його друзі приходять до мене за порадою, і іноді я можу їм щось підказати або просто вислухати.

Донечка Танечка мріє про те, щоб я сиділа вдома, читала, відпочивала і не ходила на роботу, щоб менше хвилювалася і зберігала свою енергію для виховання онуків.

Що ви цінуєте в собі як у професіоналові? Що вам допомагає бути гарним учителем?

Найважливішим моїм досягненням є зацікавленість дітей на уроках. Я найщасливіша, коли їм хочеться вчитися, а головне, коли їм це вдається, а ще — коли мене зустрічають усміхнені, спокійні і задоволені очі їхніх батьків. Оце для мене і є професіоналізм. А допомагає мені постійна робота над собою, іноді — спілкування з колегами.

Чого б ви хотіли навчитися, щоб більш ефективно працювати?

Розуміти дитину без слів, але не знаю, чи зможу я цьому навчитися коли–небудь. Вже зараз я можу щось передбачати і про свою занепокоєність розповісти батькам, і ми разом уже впораємось із будь–якою проблемою.

Як ви уявляєте свою професійну

кар'єру через 5, 10 років?

Вчитель початкових класів.

Чи відчуваєте ви себе ювіляром?

Ні, я спокійно сприймаю свій майбутній день народження. Просто минув ще один рік, може, невипадково, мій день народження саме напередодні 1 вересня. На всі побажання рідних, близьких, колег по роботі в цей день я відповідаю, що все це буде у нас з вами разом. І впевнена, що саме так воно і буде.

Колись Ваш учень Кудрявцев Сергій, тоді учень 4 класу, присвятив Вам свій вірш. Дозвольте нам приєднатися до його слів і привітати Вас з 50-ти річчям!

Ледь колись помітні поміж квітами

Ми прийшли до Вас у перший клас.

І словами щирими, привітними

На порозі Ви зустріли нас.

Дорога Людмило Олексіївно!

Ви добро нас вчили пізнавать,

Бути дружними і самостійними

Нашу рідну мову шанувать.

І бракує слів подяку висловить,

Що в думках Ви з нами знов і знов,

Бачим вдачу Вашу безкорисливу,

Вдячні за увагу й за любов.

І коли ми станемо дорослими,

Знатимем : Ви завжди поміж нас,

Вашу працю, ласку і турботливість

Пам'ятати буде кожен з нас.

 

Я дуже вдячна за привітання і таку увагу до мене і до моєї праці. Дозвольте всім читачам «Психологічної газети» подарувати деякі із моїх порад і де­кілька казок мудрості, які досить часто виручали мене в роботі з дітьми, може, колись і вам вони стануть у пригоді.

 

Бесіду вела Олена Главник ,головний редактор « ПГ»