Мудрість дає життя.

Дейнега Людмила Олексіївна

Головне — мудрість: високо ціни її, і вона піднесе тебе; вона прославить тебе.., покладе на голову твою прекрасний вінок. Мудрість дає життя тим, хто володіє нею.

Як бджілка, що набрала соку, відлітає, не пошкодивши квітки, її кольорів і духмяності, так і мудрець нехай робить.

Засівай чистоту серця насінням Божої мудрості й поливай його водою впевненості, зійдуть і зацвітуть у святому граді душі твої квіти пізнання.

Так писалося в писанні Християнства, Буддизму, Бахаю.

По доріжці мудрості кожна дитина пройде по-своєму, але ці оповідання, казки, легенди допоможуть кожному моєму учневі пізнати лише деякі чарівні якості її. Пізнавши їх, дітям легше буде звершати своє сходження до вершини мудрості.

Життєвої мудрості дитина набуває в найрізноманітніших ситуаціях: у сім'ї, у колективі, із друзями, але це є самостійні пізнання, некеровані, вони часом негативно впливають на дитину. Як запобігти цьому? Думаю, що прекрасними помічниками дітям будуть дорослі, батьки, вчителі, вихователі, психологи, які завжди знайдуть влучний момент, щоб поспілкуватися з дитиною, вона чекає цього і, повірте мені, дуже любить от такі «уроки» дорослих із їхнього життя. Упевнена, що години спілкування сьогодні потрібні у школі так, як і години математики, читання тощо. Адже де дитині поділитися думками, якщо є потреба?

Цього року на ранкових прийомах ми з дітьми відкрили клуб знайомства. Діти спочатку розповідали про себе, свою родину. Для цього ми виконували спеціальний ритуал: усі сідали на килим, а оповідач — на стілець, перетворений із допомогою батьків на трон. Розповіді тривали 2—3 хв., діти приносили і фотографії своєї сім'ї. Потім я вітала всіх дітей із сьогоднішнім днем; коротко розповідала у разі потреби про плани дня і дарувала їм сонячний промінчик з хорошим настроєм. Діти сідали за парти, відкривали щоденник і записували свій ранковий настрій. Я намагалася тим часом виявити дітей з поганим настроєм і вислухати їх, дати поради у разі потреби, розвіяти сумніви тощо.

Потім на ранкових зустрічах, на уроках праці, малювання, ОБЖД я стала використовувати оповідання, казки, легенди, цілеспрямовано допомагати дітям жити у цьому світі.

В. Сухомлинський

Пелюстка і квітка

Розцвіла біла Квітка жоржини . Літали над нею бджоли і джмелі , збирали нектар .

У Квітці було аж сорок дві Пелюстки. І ось одна Пелюстка загордилася!

— Я— найкрасивіша. Без мене Квітка не цвіте. Я найголовніша. От візьму і піду звідси. А що?

Зібралася з силами Пелюстка, вилізла з Квітки, скочила на землю. Сіла в кущику троянди і дивиться, що робитиме Квітка.

А Квітка, мов і нічого не трапилось, усміхається сонечку, вабить до себе бджіл і джмелів. Пішла собі Пелюстка геть, аж тут назустріч їй Мураха.

— Ти хто? — Мураха до неї.

— Я — Пелюстка. Найголовніша. Найкрасивіша. Без мене і Квітка не цвіте.

— Пелюстка? Знаю пелюстку у квітці, а на двох тоненьких ніжках, як ти, — не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила, та так до вечора і засохла. А Квітка й досі цвіте. Квітка і без однієї пелюстки залишається квіткою. А пелюстка без квітки — нічого.

3 Якби ви зустріли пелюстку на тоненьких ніжках, про що б ви її запитали?

3 Чому пелюстка загордилася?

3 Чи здавалося вам коли-небудь, що ви найголовніший у якій-небудь компанії або групі дітей? Чи подобалося вам це відчуття?

3 Як на вашу думку, чи може й одна пелюстка принести кому-небудь радість?

Прислів'я про гордість

Не пишайся званням, а пишайся знанням.

Шукає гордий світлого місця, мудрого ж видно і з темного кутка.

Гордість нерідко буває перешкодою до власної величі ( С. Жанліс ).

Гордість походить від недостат­нього роз­мірко­вуван­ня і незнання самого себе. Знання ж приходить до нас разом зі скромністю ( Дж. Адіссон ).

Гордість у поєднанні з силою облагороджує, але гор­дість у поєднанні зі слабкістю принижує ( К. Сільва ).

Дружба

3 Як на вашу думку, що таке дружба? Дайте своє визначення дружби.

3 Як потрібно ставитися до людей, щоб у тебе з'явилися друзі?

3 Хотіли б ви жити у світі, де всі люди дружать один з одним? Намалюйте цей світ. На вашу думку, чи настане коли-небудь такий час? Від кого, на вашу думку, це залежить?

3 Чи можна дружити тільки з людиною, чи друзями можуть бути і тварини, рослини, книги тощо? Розкажіть, чи є у вас такі друзі.

3 Чи можуть рослини або тва­рини дружити один з одним? Розкажіть або намалюйте історію про таку дружбу.

3 Що значить безкорислива дружба? Чи може дружба бути корисливою?

3 Намалюйте квітку душі друга, дерево дружби, міст дружби, ліс дружби тощо.

. Сухомлинський

Дівчинка і ромашка

Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обіч галявини. Ка­мінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підій­шла дівчинка до ка­меня і запитує:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся ледь вловимий голосок. — Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь...

Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.

— Спасибі тобі, дівчинко, — подякувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноблення.

— Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.

— Обдурило мене Кам'яне Гноблення, — відповіла Ромашка, — коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обі­цяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дів­чин­ко.

Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.

— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говорила Ромашка.

— А якби ти виросла в лісі або обіч дороги? Якби ти була нічия? — запитала дів­чинка.

— Я б умерла від горя,— тихо мовила Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка — вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка — товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.

• Чи згодні ви з думкою Ромашки, що «нічиїх квітів не буває»?
• Чи є у вас друг квітка?
• Як ви думаєте, що сталося б із Ромашкою, якби дів­чинка її не звільнила?
• Чи важко бути справжнім другом? Що необхідно для того, щоб дружити по-справжньому?
• Чи є у світі природи хтось, із ким усі дружать, із ким ніхто не хоче дружити, із ким дуже легко або дуже важко дружити?
• Якими якостями має володіти людина, щоб бути другом природи? Що можуть зробити для природи її кращі друзі?
• Намалюйте дівчинку і Ромашку з казки.

І. Радичков

Якщо хочеш мати друзів

Не так уже й важко знайти друзів! Росло при дорозі одне самотнє дерево і сумувало, що в нього не було друзів. Звісно, рівнина була порожньою, полем шугали вітри, але ніхто не зупинявся біля дерева; у небі пролітали птахи, але жодна не сідала на його гілки, тому що вони були голі. Неподалік бігла річка, але й вона жодного разу не зупинилася біля дерева погомоніти. Вона поспішала назустріч іншій річці, щоб веселіше було бігцем прямувати до моря.

Звичайно, неподалік дерева ходили люди, але в усіх були свої справи, і ніхто не зупинявся біля нього. Часом воно думало, що краще було б йому піти звідси куди-небудь. Але дерева не можуть ходити, вони не можуть утекти навіть тоді, коли бачать, що до них ідуть із сокирами люди.

Так було до весни. Як тільки настала весна, дерево покрилося листям, одягло красиві зелені шати. Однак воно знову було самотнім.

Якось дерево побачило, що яст­руб женеться за горобцем. Наляканий горобець, не знаючи, куди подітися, шаснув між зеленим листям дерева.

Радощам дерева не було меж. Усю ніч воно шепотілося з горобцем, а вранці птаха звила на ньому гніздо і сіла виводити пташенят.

А ще якось біля дерева зупинився віз. Візник розпріг коней, кинув їм сіна, а сам ліг подрімати. Їхали повз дерево інші люди, побачили густий затінок і теж вирішили відпочити. Люди сіли в затінку і стали розповідати один одному різні історії, а дерево слухало і раділо, що воно вже не самотнє. Воно намагалося своїм пишним гіллям гус­тіше накласти тіні, аби люди не подумали, що погана тінь, і не пішли звідси.

Відтоді кожний подорож­ній зупинявся відпочити під деревом. Правильно, дерево не може йти в ногу з людиною по дорозі, зате воно може захищати її своєю тінню!

Так у дерева з'явилися друзі. Воно зрозуміло: якщо хочеш мати друзів, потрібно захищати їх своєю тінню.

• Як на вашу думку, що сталося б із цим деревом, якби не випадок із горобцем? Чого навчив дерево цей випадок?
• Чи змінився зовнішній вигляд дерева, коли воно стало допомагати людям? Намалюйте дерево після того, як воно врятувало горобця.

Прислів'я про дружбу

Вірний друг краще сотні слуг.

Щирий друг пізнається в біді.

Немає друга, так шукай, а знайшов, так бережи.

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти.

М. Гребєнщиков

Казка про йоржа

От усміхнулося сонечко землі, і усмішка ця теплим вітром принесла благословення водам — прий­шла весна. Усі мчали до джерел річок. У наймолодші, у найчистіші, у найпрудкіші води — метати ікру. Поспішають великі риби, малі, золотаво-червоні осетри й окуні, сріблясто-білі нельми і сиги, сірі сталеві щуки, темні лини і соми...

Пливе маленький, колючий йорж. На всіх сердиться, усіх боїться, усім заважає, усіх сусідів штрикає голками — найшкідливіша рибка-йорж... Порядні риби кричать йому:

— Куди ти лізеш, йоржику?.. Куди квапишся? Йорж наїжачився:

— А вам що з цього?.. Іду, куди й усі йдуть. Тоді риби почали глузувати з нього:

— Невже і ти думаєш дійти до гірських рік? Невже і ти думаєш пустити свою ікру по чистих струменях в усі моря? Кому потрібне твоє колюче і неохайне потомство?

А йорж як напружинив свої голки — уразив одну сусідку, уразив іншу, за­бруднив своїм слизом святкове вбрання красивих риб, ну ті й розступилися перед ним. Не битися ж із йоржем... Подалі від його слизу.

Шуснув йорж уперед, і раптом побачили порядні риби, як про­мінь сонечка семибарвною веселкою заграв на слизуватій спині... От тобі й зась! Це значить сонечко послало йоржеві свій знак благословення, а опісля й усім іншим порядним рибам...

Ну, що тут удієш? Як довідалися всі риби, що і для йоржа є в джерелах чистих річок містечко для нового потомства, так і заволали в один голос:

— Радуйся, йорже! І тебе сонечко любить... І пустилися з ним у веселий риб'ячий танок. Ой, що там було!.. Як танцювали і вигравали риби!.. Як блищала їхня багатобарвна луска, якими смарагдами переливалася глибина води, коли сонечко наскрізь, до дна, уст­ромляло в неї світлі промені свої...

• Чому риби не хотіли, щоб йорж разом із ними плив у чисті води метати ікру?
• Чому сонечко не відвернулось од йоржа, а послало йому першому знак благословення?
• Чи повинні люди міркувати на тему: хто гідний або не гідний любові? Чи можна бути не вартим любові?
• Як на вашу думку, йорж уже більше не сердився, після того як сонечко його приголубило? Намалюйте йоржа на початку та наприкінці казки.
• Чи є в любові сонечка щось незвичайне? Хотіли б ви навчитися такої любові? Чи знаєте ви людей, любов яких схожа на сонечко? Із ким ви можете порівняти сонечко з казки?
• Чи були у вашому житті моменти, коли ваша любов до когось була схожою на сонечко?
• Намалюйте сонечко, а на його променях напишіть усіх, кого ви вже любите або хотіли б полюбити.

М. Скребцова

Червона казка

Говорить якось красуня осінь літу, зимі та весні:

— Восени на землі найбільше червоного. На деревах убрання пурпурові, у садах — плоди червоніють, соком наливаються, усюди квіточки черво­ніють.

— У мені, осене, теж червоного кольору чимало. Одних тільки червоних ягід у садах та лісах сила-силенна: і суниця, і полуниця, і малина, і порічка, — мовило літо.

Тільки весні із зимою сказати було нічого: немає в них червоного кольору.

Пошкодувала їх матінка-природа і говорить:

— Не сумуй, зимо, у тобі теж червоний колір є. Згадай, як ти розфарбовувала червоною морозною фарбою щоки і носи дітлахів! І ти, весно, не сумуй. Навесні червоне сонечко прокидається, посилає в різні боки тепле проміннячко. Ти перша своїм чарівним ключем відкриваєш на землі час червоного кольору.

Зраділи весна із зимою і весело розсміялися.

Українська легенда

Хто найкращий майстер

Це було дуже давно. В одному селі в Україні дівчата і жінки ви­рішили продемонструвати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на майдан, і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотна, скатертину, одяг тощо.

У призначений день усі дівчата й жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивних речей. У бабів, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, розбіглись очі: так багато було талановитих жінок і дівчат. Дружини і дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мереживні фіранки, на яких були ви­в'язані дивні птахи.

Але переможницею стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережив, хоча все це прекрасно вміла робити. Вона привела п'ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав із дерева. Приклав Петрусь жайворонка до губ — і заспівала, защебетала пташка, як жива. Усі стояли на майдані, не поворухнувшись, усіх приголомшила пісня, і раптом у блакитному небі затяг справжній, живий жайворонок, зачарований співом із землі.

«Той, хто творить розумну і добру людину, — найкращий майстер», — таке було рішення старійшин.

• Що б ви принесли на це змагання?
• Чи згодні ви з рішенням бабів?
• Як на вашу думку, якби у всіх родинах «плекали розумних і добрих людей», яким би став світ? Намалюйте цей світ.

В. Сухомлинський

Хлопчик і Дзвіночки Конвалій

Настала довгоочікувана весна. З-під землі з'явилася зелена стрі­лочка. Вона швидко розділилася на два листочки. Листочки стали широкими. А між ними з'явився маленький, тоненький паросток. Він піднявся, нахилився до одного листочка й одного чудового ранку розцвів білими Дзвіночками. Це були Дзві­ночки Конвалій.

Білі Дзвіночки Конва­лій побачив малень­кий хлопчик. Його вразила краса квітів. Він не міг відірвати око од них. Хлопчик простягнув руку, щоб зірвати квіти, на що ті прошепотіли:

— Хлопчику, для чого ти хочеш нас зірвати?

— Ви мені подобаєтеся. Ви дуже красиві, — відповів хлопчик.

— Добре, — сказали Дзві­ночки Конвалій, тихо зітхнувши. — Зривай, але перед тим, як зірвати, скажи, які ми красиві.

Хлопчик подивився на Дзві­ночки Конвалій. Вони були прекрасні. Вони були схожі й на білу хмаринку, і на крило голуба, і ще на щось дивно красиве. Хлопчик усе це відчував, але сказати не зміг. Він стояв біля Дзвіночків Конвалій, зачарований їх красою. Стояв і мовчав.

— Ростіть, Дзвіночки, — тихо вимовив хлопчик.

• Як на вашу думку, чому хлопчик зрештою не зірвав Конвалії?
• Чому в людей часто виникає бажання зірвати і забрати із собою красиві квіти або рослини?
• Чи були у вашому житті моменти, коли вам хотілося зірвати якісь дуже красиві квіти, але ви стримували себе? Що ви відчували після цього?
• Що змінилося в душі хлопчика, коли він уважно подивився на Конвалії?

Хоробрість

• Чи вважаєте ви себе хороброю людиною?
• Пригадайте і розкажіть, коли вам удалося в ч инити хоробро, а коли, навпаки, ви злякалися?
• Як на вашу думку, чи потрібна хоробрість, щоб визнати, що ви чогось боїтеся? Чи потрібна хоробрість, щоб зізнатись у своїх вадах?
• Коли ви здійснюєте хоробрий учинок: коли вас бачать інші люди, зна­йомі або друзі, або коли вас ніхто не бачить?
• Чим відрізняється сміли­вість од хоробрості?

М. Скребцова

Червона дуга

Опустила якось веселка свою червону дугу. Упала дуга на землю і пофарбувала в червоне ягідку-полуничку, спіле яблучко і платтячко дівчинки.

Шукає веселка всюди свою дугу, ніяк знайти не може. Раптом бачить, у садку червона полуничка росте. Запитує її веселка:

— Ти, полуничко, часом не бачила мою червону дугу?

Злякалася полуничка, що відбере в неї веселка червоний сарафанчик і відповідає:

— Запитай краще в червоного яблука! З високої гілки яблуні йому все видно.

Запитує тоді веселка в яблука:

— Чи не бачило ти, яблучко, мою червону дугу?

Злякалось яблучко, що відбере у нього веселка червоний бочок, і відповідає:

— Запитай краще в дівчинки. Вона сьогодні з самого ранку в саду гуляє і повинна все знати.

Запитує веселка в дівчинки:

— Чи не бачила ти, дівчинко, мою червону дугу?

Злякалася дівчинка, що відбере в неї веселка червоне платтячко, і говорить:

— Пошукай її, веселко, в сусідньому садку. Заплакала веселка: не було в неї більше сили дугу шукати. Від її різнобарвних слізок виросли в саду в дівчинки квіти усіх ко­льорів і відтінків веселки, всіх, крім червоного. Побачила дівчинка квіточки і заплескала в долоні від радощів. Але потім придивилась і помітила, що немає серед них червоних. Замислилася дівчинка та потім хутчій побігла додому і невдовзі повернулася з коробкою фарб і пензликом. Умочила пензлик у червону фарбу і намалювала у веселки червону дугу.

Зраділа веселка, що з'явилася в неї нова червона дуга, і від щастя заіскрилася на сонечку. Упали червоні іскри веселки на землю, і виросли з них червоні квіточки — найкрасивіші у всьому садку!

М. Скребцова

Зелена казка

Літо скінчилося, настав час холодних дощів та пронизливого вітру. Заметушилася фея зеленого кольору залишати землю і ненароком загубила свою смарагдову чарівну паличку. Упала паличка у двір однієї дівчинки, закотилася під кущ. Зазеленів кущ свіжим зеленим листям.

Вийшла дівчинка у двір гуляти, аж тут кущ зеленіє, а під ним паличка смарагдова лежить. Підняла дівчинка паличку і випадково доторкнулася нею до своєї курточки. Тієї ж миті стала вона зеленою.

— Оце так! Справжня чарівна паличка! Тепер я зможу пофарбувати в зелений колір усе, що захочу: іграшки, плаття і навіть рудого котика Муркотика, — радісно викрикнула дівчинка і заплескала в долоні.

Почула фея слова дівчинки і говорить:

— Це моя паличка, дівчинко. Без неї я не зможу землі нове зелене вбрання зшити.

— Якщо паличка в мій двір упала, значить вона моя, — настирливо мовила дівчинка і міцно стиснула паличку в руці.

Довго просила фея дівчинку, але все даремно. Довелося феї без палички до мами своєї — різнобарвної веселки повертатися. Вислухала мама-веселка доньку і відповідає їй:

— Не засмучуйся, я придумаю, як твоєму горю зарадити. А ти лягай поки, відпочинь.

Уклала мама-веселка дочку і поле­тіла до сонечка. Простягнуло добре сонечко веселці своє золоте проміннячко, і опустилася вона на ньому прямо у двір до дівчинки. Бачить веселка, прямо перед нею сидить на зеленій лавочці зелена дівчинка в зеленому платті із зеленим красивим бантом на голові, а з її очок зелені слізки крапають. Поруч із нею жалібно нявчить пухнатий зелений кіт.

Запитує в дівчинки ласкаво мама-веселка:

— Що сталося, дівчинко? Чому ти так гірко плачеш?

Дівчинка побачила добру різно­барв­ну веселку і сказала:

— Я доторкалася до кожної речі чарівною смарагдовою паличкою, і на моїх очах усе ставало зеленим. Спочатку я свої іграшки в зелений колір пофарбувала, потім рудого котика Муркотика, а потім і себе. Ой, як же мені було весело! Але я не хочу назавжди залишатися зеленою, і кіт Муркіт теж не хоче. Я хочу повернути всім колишні кольори, але в мене нічого не виходить.

— Горю твоєму зарадити неважко, — мовила добра веселка. — Проведи зеленою паличкою по моєму різно­барвному містку. Стане тоді паличка різнобарвною і поверне всьому колишні кольори.

Зробила дівчинка все, як добра веселка їй порадила. Не пройшло і години, як усе знову стало таким, як колись.

Потім доторкнулася веселка смарагдовою паличкою до зеленого кущика у дворі дівчинки, і знову чарівна паличка стала зеленою.

— Прощавай, дівчинко, час мені повертатися до моєї дочки! — сказала веселка і зникла, показавши на прощання свою різнобарвну дугу.

Помахала дівчинка веселці долонькою, озирнулася по сторонах і сказала радісно:

— Як добре, що на землі так багато різних фарб!

М. Скребцова

Блакитне на сірому

Якось на небі з'явилося блакитне віконце. Зробило його у хмаринці сонечко своїми гострими, гарячими промінцями. Образилася хмаринка на сонечко і ну блакитне віконце сірою фарбою зафарбовувати. Але як не старалася хмаринка, нічого не виходило: сонячні промінці виявилися сильнішими за сіру фарбу. Образилася тоді хмаринка і каже сонечку: — Несправедливе ти, сонечко! Як тільки побачиш мене, так відразу ж проміннячком плаття моє псуєш.

— Зовсім не псую я, хмаринко, твоє платтячко. Навпаки, я його блакитними віконцями прикрашаю. Блакитне на сірому виглядає дуже красиво!— відпо­віло сонечко, зробивши у хмаринці своїми гострими промінцями ще кілька великих блакитних дірочок.

Повірила хмаринка сонечку і не стала на нього ображатися. А воно знай собі намагається блакитні віконця на сірому хмаринчиному платтячку малювати. Уже майже вся хмаринка блакитною стала, тільки кілька сірих цяток на ній залишилося. Оглянула вона себе і каже до землі:

— Подивися, земле, який подарунок я від сонечка одержала: нове блакитне платтячко із сірими цятками!

Засміялася земля і відповідає хмаринці:

— Коли, хмаринко, сонечко тебе у блакитне платтячко із сірими цятками наряджає, мені відразу тепліше стає. Відразу видно, що зв'язано це платтячко гарячими сонячними спицями.

М. Скребцова

Мамин портрет

У великій коробці з фарбами, що подарували дівчинці на день народження, сталася суперечка.

Червоний колір гордо заявив:

— Я для людини найнеобхідні­ший колір: адже в людей червона кров. Вона робить їхні губи червоними, а щоки ру­м'яними.

— Подумаєш, кров. Зате краще мене ока людини жоден колір не прикрасить. Люди з блакитними очима — найкрасивіші, —відповів блакитний колір.

— Гарніша за всіх та людина, у якої каштанове волосся й карі очі, — за­-
м­ріяно промовив коричневий.

— Білосніжні зуби завжди людину прикрашали, — вимовив білий.

Сперечалися вони, сперечалися, поки дівчинка не повернулася зі школи. У цей день попросила їхня вчителька намалювати мамин портрет. Відкрила дівчинка коробку з фарбами, дістала пензлик і вмочила її спочатку у блакитну фарбу, щоб намалювати мамині блакитні очі.

— Я ж казав вам, що блакитний — найкрасивіший колір, — гордо мовив блакитний. Однак у цей момент дівчинка вмочила пенз­лик у червону фарбу і намалювала мамині губи та її рум'яні щоки. Коричневим — вона намалювала мамине волосся, а білим — зуби.

Коли малюнок був готовий, дівчинка акуратно склала фарби в коробку і сказала:

— Як добре, що мама подарувала мені ці чудові фарби.

Червоний колір, почувши слова дівчинки, замислився, а потім урочисто вимовив:

— Подивіться, який красивий порт­рет намалювала дів­чинка, і всі ми їй у цьому дружно допомагали. Давайте більше не будемо сваритися!

З цього дня в коробці з фарбами запанував мир і спокій.

М. Скребцова

Сонячна фарба

Одного разу вранці дівчинка визирнула з вікна й побачила сліпучо-блакитне небо, наче хтось його пофарбував чарівною фарбою.

Побігла дівчинка до мами і запитує:

— Мамо, хто так красиво розфарбував небо?

— Це зробило сонечко своїм золотавим пензликом. Уночі йшов дощик, але рано-вранці, поки ти ще спала, розігнало сонечко хмаринки, і стало небо блакитним.

— Значить, без сонечка небо не може бути блакитним?

— Звичайно, не може. У сонечка за хмаринкою в золотому цеберці великі запаси блакитної фарби. Як нагромадиться її занадто багато, виливається вона через край і зафарбовує хмаринку.

— Як би я хотіла, щоб і на мене сонечко блакитною фарбою крапнуло!

Засміялася мама і говорить:

— Одного разу дві блакитні сонячні крапельки вже потрапили у твої очки, і стали вони тоді блакитними-блакитними, як маленькі небесні осколочки.

• Які ще фарби в сонечка за хмаринкою зберігаються, і що воно цими фарбами розфарбовує?
• Намалюйте палітру сонячних фарб.
• Напишіть казку про те, як сонячні крапельки потрапили в оченята дівчинки.
• Напишіть казку про те, як усі фарби стали сонячними. Що зміниться в різних фарбах після того, як вони стануть сонячними?

Ю. Куранов

Поет кольору

Коли людина стоїть перед картиною Куїнджі «Місячна ніч над Дніпром», вона забуває, що знаходиться в музеї, а всі інші художники відходять кудись удалину. Цей зелений із фосфорним сяйвом місяць, цей зелений Дніпро, який пронизливо блимнув закрутом у зеленій, аж до чорноти густій імлі, що аж почорніло і водночас зарябіло в очах. Береги, що потонули в мороці, але жадібно вбирають у себе місячне сяйво, від якого починає здаватися, що ти сам весь наповняєшся мерехтінням. Наполегливі аромати цієї ночі, подих її трави, води, безшумний шелест ріки і якісь інші таємничі звуки природи — усе оживає в людській душі, що більше вже ні на що не здатна, як лише впиватися цією шаленою, що суперничає із самою природою, колір­ною і поетичною міццю художника.

Знавці й аматори мистецтва за тисячі кілометрів, долаючи океани і перетинаючи континенти, паломничали до цього, що не має собі рівних, полотна в Росію. А якщо врахувати, що, як твердять очевидці, уже через кілька років картина потемніла, то в такому паломництві немає нічого дивного.

І це, мабуть, єдиний в історії живопису випадок, коли полотно настільки вражає людину, що їй уже не хочеться проводити паралелей ні в яких інших видах образотворчого мистецтва, навіть у музиці.