Подорож Андрійка до країни Тіла

Людмила Михайлівна Гридковець у 1992 році закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка, науковець, психолог-психотерапевт. Тривалий час очолювала відділ психологічної корекції у приватній медичній фірмі. На сьогодні є доцентом кафедри психології Київського інституту бізнесу і технологій. У 2004 році захистила кандидатську дисертацію за темою «Формування психосексуальної культури студентської молоді 17-19 років». Вона – автор понад двадцяти наукових праць. Матір шістьох дітей.

В своїй науковій та практичній діяльності велику увагу я приділяю двом напрямкам психології: психології релігії та проблемам формування психосексуальної культури особистості. Обидва ці напрями є недостатньо опрацьованими як науковцями, так і практиками. Оскільки сьогодні відбувається презентація розробок з формування психосексуальної культури дітей, то детальніше зупинюся саме на цьому аспекті своєї роботи.

Прийняття людиною себе у власній неповторності є однією з найвагоміших складових її особистісної реалізації як людини. Проте, ніхто не може існувати поза власною статевістю. То ж прийняття себе неможливе без прийняття власної статі з усім комплексом ґендерних та сексуальних особливостей. Тому у своїх розробках я намагаюся в першу чергу сформувати у дітей не просто позитивне ставлення до себе, а сприяти усвідомленню малюком власної неповторності та цінності як людини взагалі, так і представника своєї статі зокрема.

Власну унікальність дитина має пізнавати не тільки через власну винятковість, але й через гуманістичну диференціацію себе з іншими людьми. Тобто, малюк має пізнавати і приймати неповторність та унікальність людей, що його оточують.

Пізнання світу починається з пізнання себе як фізичної істоти. Тож формування у дитини позитивного прийняття власного тіла є одним з перших кроків у формуванні її психосексуальної культури. На мою думку, казка є одним із найдивовижніших засобів впливу на дитячу свідомість. Тож і ознайомлення малюків з тілом я пропоную у вигляді цікавої казкової оповіді «Подорож Андрійка до країни Тіла». Проте своєю роботою я намагаюся не тільки сформувати у дитини позитивне ставлення до власного тіла та сприяти ус­відомленню малюком необхідності дотримання гігієни, а через традиційно народні образи головних героїв пробудити у дитини поважне ставлення до себе як представника свого народу.

В свою чергу, приклади шляхетного спілкування казкових героїв сприяють розбудові позитивних, шанобливих комунікацій у малюка.

Підростаючи, дитина стає здатною до засвоєння більше інформації наукового змісту та характеру. Тому для дітей молодшого та середнього шкільного віку був розроблений віршований посібник «Подорож у власне тіло». В даному посібнику презентовано не тільки достатньо детальну анатомію людини, але й подано на духовно-ціннісних засадах неповторність зародження та народження нового життя. Проте і в цьому посібнику, по­дібно до попередньої казки, зберігається традиція формування у дитини позитивного ставлення до себе не тільки через усвідомлення власної неповторності, але й через прийняття нею неповторності інших людей.

Наступна презентована розробка «Дива жіночого організму» в першу чергу стосується дівчаток віком від 9 років. Запропонований до розгляду матеріал може бути використаний батьками, вчителями, шкільними психологами та медиками для підготовки дівчаток до статевого созрівання. Особливість цього посібника полягає в тому, що він розроблений на духовно-ціннісних засадах неповторності жіночого єства та покликання і дає відповіді не тільки на питання з фізіології людини, але й на питання, пов'язані з психологією та духовністю розвитку цієї фізіології.

Всі мої праці мають одну специфіку: вони в першу чергу розроблені власне для моїх дітей. А оскільки не можливо вкласти у будь-яку справу більшої любові, ніж є материнська любов, то запропоновані твори наповнені добротою та ніжністю материнських почуттів, якими я з радістю ділюся і з іншими дітьми.

КАЗКА

Жив-був на світі маленький хлопчик. Все було б нічого, та тільки вельми не любив він умиватися та чистити зуби. А ще більше він не любив доглядати за своїм тілом.

Його мама не знала, що робити. Як навчити свого милого хлопчика доглядати за собою? Сама ж вона була жінкою дуже охайною і чепурненькою. Кожного дня в їхній хаті чулася одна і та ж розмова:

– Андрійко, сонечко, час вмиватися. Поглянь, як забруднилися твої вушка, вони скоро чути перестануть.

– Ну то й що, мені вуха не потрібні, – доноситься у відповідь.

– То помий хоча б свої оченята, щоб вони краще бачили, – не відступає мама.

– А мені очі теж не потрібні. Мож­на жити і сліпим.

– Серденько, ти вже так давно не чистив зубки. Не забувай про підступний карієс. Спочатку він вкриє їх чорними цяточками, а потім взагалі знищить. Чим ти будеш тоді жувати, як зможеш їсти?

– А я вставлю собі штучну щелепу, таку, як у одного чоловіка у кіно.

– А як же руки? Якщо ти їх не митимеш, то з брудом в середину до шлунку потраплять мікроби, і тоді буде велике горе твоєму організму. Бо ці непомітні на погляд створіння почнуть знищувати твоє тіло із середини. Ти можеш тяжко захворіти.

– Ну той що, – не переставав стверджувати Андрійко. – Мій шлунок, що хочу з ним, те і роблю, чим хочу, тим і годую.

Мама тільки розводила руками. І невідомо, скільки б часу те все тривало і чим би воно скінчилося, якби не дивовижні події, що трапилися з хлопчиком одного вечора. А було це так…

Сонечко вже давно заховалося за обрій. Сутінковий спокій огорнув місто. То там то тут згасало світло у вікнах будинків. Матуся вже давно прочитала над своїм любим чадом вечірню молитву, і Андрійко вже дрімав у своєму теплому, затишному ліжечку. Раптом йому здалося, що від нього відокремилася якась маленька сяюча цяточка. Вона почала збільшуватися і перетворилася у чарівну дівчинку. Хлопчик аж здригнувся від несподіванки.

– Ти хто? – запитав він у гості.

– Я твоя клітинка, – відповіла та.

– Яка ще клітинка?

– А така, з якої створені всі твої органи, все твоє тіло, – пояснила дівчинка.

– Як це? – здивувався Андрійко.

– Дуже просто. Будь-яка твоя частинка складається із нас, клітин. Мої сестри працюють без зупину, щоб твоє тіло зростало і приносило тобі радість. Але ти сам здається нічого не робиш доброго для цього. Ти зовсім не доглядаєш і не бережеш свого організму: не вмиваєшся, не чистиш зуби, їси немитими руками немиті продукти, тобто постійно завдаєш клопоту всім органам, – сказала клітинка.

– Ну той що, це моя справа, – пихато відказав хлопець. – І взагалі, я тебе не гукав.

– Ти може й не гукав, але мене послали до тебе всі мої сестри. Ми вимагаємо припинити зневажати дар, який ти отримав від самого Бога, – своє тіло, а інакше ми просто тебе покараємо, – сердито промовила дівчинка.

– І що ж ви мені зробите? – зас­міявся їй у відповідь Андрійко.

І тільки він це промовив, як раптом згасло світло, зникли звуки, а його шкіра перестала відчувати тепло. «Де я опинився?» – злякався хлопчик. Він штрикнув себе в бік і нічого не відчув. «Мабуть, я сплю, – вирішив він, – коли прокинуся, все буде гаразд». Він подумки заплющив очі, порахував до десяти і заснув. Скільки часу проспав – невідомо. Але коли прокинувся, розплющив свої оченята – і , о лихо, знову нічого не побачив. Хлопчик став дослухатися до звуків – і знову нічого не почув. Він торкнувся рукою обличчя – і не відчув ніякого дотику.

І вперше в житті по-справжньому злякався. Андрійко лише зараз зрозумів, що з ним трапилося. А сталася велика біда – він втратив всі свої чуття. Колись у нього, як і у всіх людей, їх було аж п'ять: зір, слух, нюх, смак і дотик. А тепер не стало жодного. Світ ніби перестав існувати для нього. Відчай охопив Андрійка. Ще вчора він вважав, що йому нічого не потрібно. Думав, що можна обійтися без вух і очей, без носа та зубів.

Йому стало соромно перед маленькою клітинкою, якій він вчора наговорив стільки дурниць. Хлопчик гірко заплакав. Довго він горював чи ні, нам принаймі не відомо. Але стомившись від сліз, Андрійко заснув міцним сном.

І ось знову з'явилося світло, і він побачив перед собою маленьку чарівну клітинку:

– Як я радий тебе бачити! – вигукнув хлопчик. – А то я вже думав, що назавжди залишуся сліпим.

– Почекай, Андрійко, ще зарано радіти, – зупинила його клітинка, – насправді ти мене «бачиш» лише в своїх думках. А щоб повернути собі втрачені чуття, ти мусиш подолати великий шлях, познайомитися з народом, який проживає у чарівній країні, яка зветься «Тіло». Та й це ще не все. На тебе чекає випробовування під «Брамою знань». Якщо ти не подолаєш весь шлях, то назавжди полишишся в країні «Тіло» і вже ніколи не побачиш свою маму, тата, сестричок. Крім того, подорож і пригоди можуть бути страшенно небезпечними. Поки що ти можеш відмовитися і полишити все так, як є.

– Ні! – вигукнув хлопчик. – Я готовий пройти увесь шлях від початку до кінця. Я не хочу залишатися таким, як зараз, назавжди. Я знову хочу бачити посмішку моєї мами, чути її колискову, відчувати дотик її рук. Я знову хочу бігати з хлопцями з м'ячем, лазити по деревах, робити руками літачки і запускати їх високо в небо.

– І тобі зовсім не страшно відправлятися в далекі мандри? – запитала клітинка.

– Чесно?.. – зніяковіло запитав хлопчик. – Страшно. Навіть дуже. Та колись тато мені казав, що людина має відповідати за свої вчинки. Я йому не вірив. А зараз зрозумів, що настав мій час відповідати за свої лінощі та пиху.

– Ну що ж, думаю тато пишався б зараз тобою. А тепер слухай уважно все, що я тобі розповім:

Тіло – це велика і могутня країна, яка має свого князя, що іменується Головним Мозком. Він дуже мудрий і вправний володар. Він, як могутній чарівник, знає про все, що відбувається у нього в країні. З усіма клітинками в організмі його з'єднують нейрони, які утворили між собою живу телефонну мережу. Князь без устану працює за головним комп'ютером. Цей комп'ютер щомиті обробляє величезну кількість інформації про стан всієї країни. Головний Мозок знайомиться з новинами і віддає відповідні накази своїм підлеглим через нейронові телефонні дроти.

В країні Тіла всі мешканці дуже працьовиті. Серце – головний постачальник енергії. Воно працює без зупину. Від нього пролягли червоні шляхи, якими кожна клітинка в тілі отримує поживу. Ці шляхи звуться кровоносними судинами. Якби воно зупинилося хоча б на хвилинку, то у всій країні завмерло б життя.

Країна розташована на пагорбах Кістяку, який закривають від стороннього ока хащі м'язів. Все Тіло обнесене фортецею. Її важко здолати ворогам. А називається ця фортеця Шкірою.

Тобі, Андрійко, доведеться побувати на хуторі Утроба. І з'ясувати, чому він для Тіла є столицею. То ж приготуйся. Раз, два, три… до Тіла поспіши...

В одну мить хлопчик зменшився в тисячі разів. Він озирнувся довкола і побачив, що сидить разом із клітинкою на велетенському кораблі.

– Де це ми? – здивовано запитав Андрійко. – І чому наш корабель летить?

Клітинка хитрувато посміхнулася і відповіла:

– Ми не на кораблі, а на канапці, яку господар зараз несе собі до рота. Ще трошки, і він відкусить шматочок, і ми потрапимо до його ротової порожнини. О тут нам слід бути обережними, щоб нас з тобою не розчавили зуби.

Тільки вона сказала це, як ряд білих скель, що насунулися згори та знизу, відламали шматочок корабля, на якому сиділи мандрівники.

– Ой, – йойкнув Андрійко. – Рятуйте! – вже голосно прокричав він.

– Дай мені руку, – промовила клітинка, – разом нам буде не так страшно.

Хлопчик міцно вхопився за тендітну ручку дівчинки і, зібравши всю свою мужність, вирішив більше не кричати.

В той час уламки їхнього «корабля» підхопили хвилі. Вони беззупину підносили дітей до білих скель, що ретельно перетирали їжу.

– Звідки у роті стільки води? – запитав Андрійко.

– Це слина, – пояснила клітинка. Вона допомагає пом'якшити їжу, щоб зуби могли її ретельніше розжувати. А коли вони не зможуть добре виконати своєї роботи, то тим самим завдадуть прикрощів Шлунку, але про це ще годі.

– Ой, подивися, хто там? – перелякано вигукнув хлопчик. – Що то за страховиська сунуть прямісінько на нас?

– То справжнісінькі потвори, – занепокоєно відповіла дівчинка, – нам слід тікати. Їх називають ще мікробами. Вони потрапили до рота разом з їжею. Але є серед них і старожили. Це ті мікроби, що знайшли собі помешкання на невичищених зубах. Видно господар цього роту не дуже піклується про своє здоров'я: дуже рідко чистить свої зуби, їсть немитими руками, а ще й не завжди миє продукти.

«Як він схожий на мене», – подумав Андрійко. – «Невже і в моєму роті стільки страховиськ живе? Даремно я не слухався мами».

І не відомо, чим би закінчилася вся ця історія, якби вчасно дітей не підхопила велика хвиля. Вона понесла Клітинку і Андрійка у дивну печеру, що перейшла у тунель, який опускався кудись до низу.

– Це стравохід, – повідомила Клітинка. – Ним їжа потрапляє до дуже вправного господаря – Шлунку.

Вже за якусь мить діти опинилися в дивному помешканні. Там вони побачили довгастого кухаря, що готував якісь страви та наспівував пісеньку:

«Звуть мене всі просто Шлунок,

Я для Тіла порятунок,

Переварюю я страви,

Сил даю всім для забави,

І роботи, й навчання,

Щоб раділи всі щодня».

– Доброго дня, пане Шлунку, – не розгубився хлопчик і чемно привітався.

– І тобі того ж самого, – почулося у відповідь. – А ти хто такий будеш? Якого роду-племені?

– Я – Андрійко, а племені – людського. Мандрую зараз та розуму набираюся.

– Добра то справа. А до мене чого забрів? – запитав Шлунок.

– То ж хочу зрозуміти, як і для чого Ви куховарите, – відповів хлопчик.

– Гаразд, розкажу. Проходь, не стій на порозі, – господар гостинно вказав на стільця, – вмощуйся зручненько та, як кажуть, слухай уважненько. Я дуже зайнятий чоловік. Бо від мене залежить, чи матиме Тіло енергію, а чи виснажиться. Коли я буду погано працювати, продукти, які потрапляють до мене через Стравохід, не переваряться, не розщепляться, тому інші мешканці нашого Тіла не зможуть їх споживати. А без поживи кожна клітинка почне вгасати і помре. Бачиш он булькотять та киплять травні, або, ще кажуть, шлункові соки. Це та рідина, в якій я переварюю їжу. Після того як харчі розщепилися, я передаю їх моєму помічникові – Тонкому Кишечникові. Він їх далі доварює та ще більше дрібнить на маленькі поживні частинки. Ці частинки настільки маленькі, що вже спроможні всмоктуватися у кров. Проте їжа, яка не всмокталася у Тонкому Кишечнику поступає далі до Товстого Кишечника, а потім виводиться ним назовні, зазвичай до туалету.

А от їжа, що потрапила до крові, розноситься нею по кровоносних судинах, немов великими чумацькими шляхами, кожному мешканцю країни Тіла.

Та знай, що нелегко варити їжу з тих продуктів, що надходять. Уявляєш, як мені тяжко, коли їжа надійшла брудною, немитою. Тоді безліч мікробів потрапляє до мого помешкання. Буває так, що за недбалості деяких людей я дуже хворію та страждаю. Інколи, коли страва настільки погана, що я навіть не можу з нею впоратися, доводиться повертати її назад. Але це ще не все. Мені також дошкуляють шкідливі бактерії, які надходять до мене навіть із чистими продуктами. А трапляється це тоді, коли господар не чистить свої зуби. Зуби при цьому псуються і дають житло для армії шкідників. І з кожною новою порцією їжі ці нишпорки поспішають потрапити до мене. Так що не легке маю життя. Але я не скаржуся, я просто піклуюся про всіх і не хочу, щоб хто-небудь у нашому Тілі постраждав. А роботу свою я дуже люблю. Люблю дарувати сили і енергію.

– Дякую вам, пане Шлунку, за цікаву оповідь. Я також вже бачив тих страховиськ-мікробів, про яких ви розповідаєте. Ми з Клітинкою ледь втекли від них. Я обіцяю, що відтепер завжди буду чистити зуби і їстиму тільки миті продукти та якісні страви, – сказав Андрійко.

– От і добре, – похвалив його Шлунок. – А тепер познайомтеся із моїм помічником Тонким Кишечником. Він виведе вас на дорогу.

– Щиро дякуємо вам, пане. Бувайте здорові, – відказали діти, вклонилися до самісінького долу і поспішили до маленьких дверцят, – помешкання Тонкого Кишечника.

Вже на порозі Клітинка промовила:

– Зачекай, Андрійко, не поспішай. Тут я маю тебе покинути. Тепер ти сам мусиш подолати рештки шляху.

– Як сам? – злякався хлопчик. – Я загублюся. Я ж нічого не знаю...

– Не бійся, в нашій країні всі добрі, вони тобі допоможуть. Прощавай і не забувай мене.

Ще ніби чувся голос Клітинки, а хлопчик вже опинився посеред червоного шляху.

«Мабуть, це і є кровоносні судини», – подумав Андрійко. Він озирнувся довкола і обабіч дороги і побачив телефонні дроти. Але дроти ці були дуже незвичайні, зовсім не схожі на ті, що вдома. Вони ніби складалися з маленьких зірочок. Ці зірочки по черзі одна одній щось шепотіли на вушко. «Ага, це і є нейрони», – здогадався Андрійко.

– Все було б добре, якби я тільки знав, в який бік мені йти, – вголос до себе промовив хлопчик.

Та раптом його погляд зупинився на двох волах, що повільно чимчикували червоним шляхом. Вони ледь тягнули великого воза, забитого різними поживними стравами. А керували ними двоє чумаків в червоних жупанах. Хлопчик аж оторопів від несподіванки. Колись мама читала йому казки про Чумацькій шлях та про те, як чумаки по сіль їздили. А тут він побачив їх на власні очі.

– Добридень, панове, – мовив хлопець.

– І тобі добридень, коли не жартуєш, – відказали чумаки. – Ти хто такий будеш? І чого шукаєш на цій дорозі?

– Я – Андрійко. А шукаю дорогу до хутору мешканців Утроби.

– То й ми туди чимчикуємо. Хочеш підвеземо?

Хлопчик аж йойкнув від задоволення. А потім промовив:

– Коли ваша така ласка, то я буду вдячним, – він трохи помовчав, а потім додав. – Ви справжні чумаки?

– Справжні.

– І це ви за сіллю до Криму їздили?

– Та ні, – відповіли ті, ще й перепитали. – А що то є Крим?.. Хоча стривай, ми чули, що є такі краї у світі. Але то вже не наш світ. Ми перевозимо червоними шляхами поживу до всіх органів і клітин у Тілі. Забираємо у них відпрацьовані елементи, щоб їх очистити, а потім знову повертаємо господарям. Нас ще називають Червоними Кров'яними Тільцями. А он бачиш попереду наші побратими лагодять дорогу – це Тромбоцити. Якщо кровоносна судина пошкоджена, то вони хутко залатують усі дірки.

Коли вони під'їхали ближче, то почули, як Тромбоцити в роботі підбадьорюють себе піснею:

«Тромбоцити вправні ми,

Все ладнаємо завжди.

В змозі дірки полатати,

Шлях горбатий порівняти».

Чумаки поважно привіталися з Тромбоцитами і почимчикували собі далі.

Андрійко озирнувся і побачив, що за ними по дорозі їде ще багато возів, якими вправно керують Червоні Кров'яні Тільця. Та не довго їм судилося спокійно їхати. Ніби з нікуди на них накинулися розбійники. Чумаки розгубилися, бо дуже не любили бійок. Вони ж не вояки, а лише невтомні трудівники, що перевозять кисень, віта­міни, поживні елементи.

Розбійники з вигляду були дуже жорстокими, вони ламали і руйнували все на своєму шляху.

– Хто вони такі? – перелякано запитав хлопчик.

– Це віруси. Вони хочуть нашкодити нашому Тілу. Але не хвилюйся, ми вже передали команду тривоги Головному Мозку. Думаємо, допомога вже на підході.

Ще не встигли Червоні Кров'яні Тільця договорити, як раптом з'явилися вершники в білих жупанах. Це були відважні козаки. Вони миттю кинулися на злодіїв. Нелегка була бійка. Та княже військо вміє здобувати перемоги.

Чумаки шляхетно вклонилися своїм визволителям. А ті, осідлавши коней, немов вітер полинули у далечінь.

– Які сміливі! – із захопленням вигукнув Андрійко.

– Твоя правда, – підтримали його чумаки. – Це Лейкоцити, княжі вояки, їх ще називають Білими Кров'яними Тільцями. Вдень і вночі вони невтомно стоять на охороні спокою всіх мешканців нашої країни. А ворогів у нас багато – це і мікроби, і злі бактерії, а найлютіші – віруси. Трапляється, що вони руйнуються наші мури – Шкіру, і тоді їхні незліченні легіони щодуху кидаються у отвір. І тільки Лейкоцити можуть їх зупинити. Та інколи буває, що злодії перемагають княжих воїнів і для всього Тіла настають тяжкі часи.

Чужинці примушують весь наш люд працювати на себе, виснажують всіх нас, ні про кого не піклуються. Інколи навіть здається, що Тіло ось-ось «розвалиться» на шматочки. Але то тільки здається... Лейкоцити загоюють рани і збираються у нові полки. Головний Мозок в спільноті зі своїм родичем Спинним Мозком розробляють стратегію перемоги. І коли ворог послабляє пильність, наші війська нападають на нього і знищують його.

Але це можливо лише тоді, коли вірні друзі Тіла приходять йому на допомогу. Бо у війні проти вірусів зброєю є ліки, вітаміни, мікстури, тобто все те, що прописує хворому лікар.

Андрійко уважно слухав Червоні Кров'яні Тільця, але потроху почав засинати. Та раптом почув:

– Хлопче, прокидайся. Ось вже наступний хутір Утроби на обрії. Тут наші шляхи розходяться. В нас своя робота, а в тебе своя.

Андрійко зліз із воза. Низько вклонився добрим Кров'яним Тільцям, попрощався і почимчикував до охайної хатинки. То була добротна господа. На подвір'ї він побачив самого господаря, що невтомно стукотів, перекачуючи незвичним насосом якусь рідину. Хлопчик підійшов ближче і почув пісеньку:

«Серце я, потужний м'яз,

Я турбуюся про вас.

Кров у мене на поруках,

Хоч вона і не прислуга,

Але слухає мене

І поживу всім несе».

– Добридень, пане господарю, звернувся Андрійко до Серця.

– Добридень, хлопче. Яким це дивом ти забрів у наші краї?

– А прийшов я до вас уму розуму повчитися. Познайомитися з мешканцями хутору, дізнатися про те, чим вони живуть, – відповів Андрійко.

– Добру справу ти задумав, добру, – похвалило його Серце. – Ну то ж слухай. Я посідаю велику посаду в нашому царстві. Доки я працюю, стукочу у грудях, перекачуючи судинами кров, доти людина живе.

– А коли ж ви відпочиваєте? – поцікавився хлопчик. – Коли у вас вихідний?

– Е, хлопче, немає в мене вихідних. Варто мені зупинитися хоч на мить, і людина може померти. Тож і працюю я без відпочинку усе своє життя. Але робота мені в радість. Що може бути кращим за те, щоб дарувати комусь життя?!

– Дякую, добрий пане, за мудрі слова, – відказав хлопчик, – ви не підкажете, як мені познайомитися з іншими мешканцями повіту Утроби.

– Чому ж не підказати хорошій людині. Звісно, підкажу... Ти можеш мандрувати кровоносними судинами, які приведуть тебе до кожного органу в нашій країні. Та є ще один шлях. Він не простий, а чарівний. Ніхто в нашому князівстві ним не користується. Але я знаю, що в тебе обмаль часу, тому раджу далі мандрувати за допомогою чарівної палички. Варто тобі нею махнути і промовити: «Чарівна паличко, неси, світ Утроби покажи», – як ти зразу опинишся біля нової садиби. Та от скористатися нею можна лише тричі. То ж поспішай, мій любий друже, на зустріч новим знанням, – сказало Серце і дало Анд­рійкові чудову золотисту паличку.

– Щиро дякую вам, добродію, – низько вклонився Андрійко. – Я ніколи не забуду вашої доброти. А тепер мушу поспішати. Бажаю вам доброго здоров'я.

Хлопчик ще раз низько вклонився Серцеві і поспішив з помешкання. Щойно він вийшов на дорогу, дістав паличку і, махнувши нею, промовив: «Чарівна паличко, неси, світ Утроби покажи». Не встиг він опам'ятатися, як опинився біля нової садиби, де мешкала дуже огрядна смуглява пані. Андрійко прислухався і почув пісеньку:

«Я Печінка моторненька,

Господиня я вправненька:

Вітаміни консервую

І ферменти я складую,

Ще й білки я виробляю

Дуже добре про вас дбаю».

– Здоровенькі були, пані Печінко, – привітався Андрійко. – Не міг не заслухатися вашою пісенькою. Бачу, робота кипить.

– Кипить, синку, кипить, – відпо­віла Печінка. – Мій сусіда Шлунок добре потрудився. А його помічник Тонкий Кишечник відправив до мене поживні елементи кров'яними судинами. Тепер я мушу їх розподілити, зробити запаси вітамінів, заліза. Та й ще глікоген слід приготувати. Знаєш що це таке?

– Ні, – відповів Андрійко, – навіть ніколи не чув такого слова.

– Глікоген, – стала пояснювати господиня, – це тваринний крохмаль. Він нам дає сили і енергію. Але, пробач, синку, не маю часу з тобою довго говорити, бо ще слід білків наробити. З цих білків побудоване все Тіло. Бувай, хлопче.

– Бувайте, пані Печінко, – відказав Андрійко і пішов собі далі.

«Я навіть подумати раніше не міг, що в моєму тілі всі органи такі працьовиті», – дивувався про себе хлопчик. А потім дістав чарівну паличку і промовив так, як навчило його Серце.

І от вже він опинився біля іншої господи. А жили в тій господі дві сестрички-Нирки. А які моторні дівчата! Цілісінькими днями воду носять. Застарілу рідину зливають у стічні канали, які потім виводять її через зовнішній краник – Сечівник назовні. А нову, чисту відправляють кров'яними судинами напувати всі клітинки Тіла. Подивився Андрійко на моторних Нирок і вирішив не заважати їм. Пішов собі далі.

Вже два рази хлопчик скористувався допомогою чарівної палички. Тож махнув Андрійко нею в останнє і проказав: «Чарівно паличко, неси, світ Утроби покажи». І вмить опинився біля великої садиби. «Цікаво, хто тут мешкає?» – подумав про себе хлопчик. Бо сама садиба була незвичною. Вона то надималася, то зменшувалася. Складалося враження, що хтось в середині бавиться великою надувною кулькою. Андрійко здивовано зазирнув за тин. Те, що він побачив, збентежило його. Дві огрядні пані то надималися, то ставали зовсім стрункими. Але попри те, що вони здається були страшенно зайняті своєю працею, вони були дуже привітні, милі, ще й наспівували пісеньку:

«Ми Легені, пані щирі,

Працю любимо на ділі.

Вдих – повітря набираємо,

Кисень з нього ми вбираємо.

Далі кров його розносить,

Всім клітиночкам доносить.

Кожен видих – теж робота,

Є бажання, є й охота.

Ми шкідливий газ виводимо,

Все до ладу ми доводимо».

— Добридень, пані-ґаздині, – привітався до Легень Андрійко.

– І тобі того ж, хлопче, – відповіли господині. – Куди це ти мандруєш і що привело тебе до нашого порогу?

– Мандрую я вашою країною. А до вас привело бажання розуму набратися, – відповів хлопчик.

– Добре бажання, добре, – похвалили його Легені. – То чим ми можемо тобі зарадити.

– А ви розкажіть мені, будь ласка, чим займаєтеся.

– Гаразд, слухай уважно. Кожна людина вдихає і видихає повітря протягом всього свого життя. Цей процес називається диханням. Повітря через рот та ніс проходить до нас, Легень. В середині кожної з нас ніби росте деревце, правда, росте воно не звично, а «ногами догори». Гілки цього дерева називаються бронхами, маленькі гілочки – бронхіолами, а листячка – це заповнені повітрям пухирці, що отримали назву «альвеоли». Коли ти робиш вдих, то ці пухирці наповнюються свіжим повітрям, і ми набухаємо. Вони передають кисень Червоним Кров'яним Тільцям, що чекають на нього в тоненьких кров'яних судинках – капілярах. Натомість назад забирають з крові відпрацьований вуглекислий газ, який ми виводимо з орга­нізму при видиханні.

– Та... складна у вас робота, – промовив з повагою Андрійко.– А що коли людина дихає брудним повітрям?

– Тоді нам доводиться дуже тяжко, – відповіли Легені, – організму людини бракує кисню, і людина починає хворіти. Коли людина дихає за­брудненим повітрям, нам тоді непереливки. Особливо тяжко нам живеться, якщо людина, або її близькі палять цигарки. В такому випадку в наших гілочках та листячках осідає безліч шкідливих речовин, які просто руйнують нас. І наші деревця починають всихати, а з часом навіть можуть померти. То ж ми дуже сподіваємося, що ти ніколи не опинишся серед тих руйнівників свого Тіла, – з надією в голосі промовили Легені.

– Це я вам обіцяю, – відповів Андрійко.– Я назавжди запам'ятаю вашу науку. Дякую вам, добрі пані. Прощавайте. Бажаю вам чистого повітря.

– Бувай, хлопче. Бережи себе, – попрощалися з Андрійком Легені.

Вийшов хлопчик на шлях та й думає собі: «Я вже багато з ким познайомився, слід вже мені і до князя Головного Мозку завітати. Та як до нього добратися? Як відшукати його палац?» Йде Андрійко, журиться. Коли знову бачить: чумаки-Червоні Кров'яні Тільця на шляху.

– Добридень, хлопче, чого сумний такий, – запитали ті.

– А як же мені не сумувати, коли не знаю, як до князя країни Тіла добратися, – відповів Андрійко.

– А ти не журись, сідай, поїхали з нами. Ми саме туди і веземо поживу та кисень, – відповіли Червоні Тільця, а потім додали, – дорога в нас нелегка, але достатньо швидка. Тобі, можливо, здається, що ми ледь плентаємося на волах? Насправді це не так. В нашій країні свій час, його ще називають біологічним часом. А коли рахувати тими вимірами, до яких ти звик, то швидкість у нас надзвичайно велика. За одну хвилину ми встигаємо обійти все Тіло і повернутися назад.

– Ого! – здивувався Андрійко. – то виходить, що я вдома не був всього- навсього не багато годин, а лише кілька хвилин.

– Саме так, – погодилися чумаки.

– А скажіть, будь ласка, – запитав хлопчик, – чому шлях, яким ми їдемо, з висоти здається червоним, а з близька жовтим? Який тут секрет.

– Немає тут ніякого секрету. Шлях – це кров, що тече судинами. Вона дійсно здається червоною, тому що в ній багато наших побратимів Червоних Кров'яних Тілець та вірних друзів Тромбоцитів. Наші червоні жупани так яскраво майорять, що надають крові червоного кольору. Коли ж дивишся на кров зблизька у збільшенні, то бачиш, що в її основі лежить жовта плазма, якою ми і пересуваємося. Крім того, ти вже бачив наших вірних охоронців Лейкоцитів, їх ще називають Білими Кров'яними Тільцями. Вони значно більші за нас розмірами, але ми чисельніші.

— Ой, дивіться, що то за палац ма­йоріє? — запитав Андрійко.

— А то і є княже помешкання, — відповіли чумаки, — Головний Мозок завжди в роботі. Ми впевнені, що він вже на тебе чекає.

— Як то чекає? — здивувався хлопчик. — Звідкіль він може знати про те, що я поспішаю до нього?

— Йому про це повідомили Нейрони. Дивися, довкола проходять нейронові телефонні мережі, — відповіли Червоні Кров'яні Тільця. — Ну а зараз настав час прощатися. Нам було дуже приємно познайомитися з тобою. Бувай, хлопче, хай тобі щастить.

— І ви бувайте, добрі люди, — низько вклонився їм Андрійко і хутко побіг до палацу.

Там на нього вже дійсно чекали. Сам князь вийшов хлопчикові назустріч.

— Добридень, Андрію. То як подорож нашою країною? — запитав він.

— Доброго дня і вам, — відказав хлопчик. — Мандрівка вийшла на славу.

— То ж проходь до палацу. Мури його міцні. Люди їх Черепом називають.

Вони пройшли у середину і опинилися у просторому приміщенні. Там стояв великий комп'ютер, що з'єднувався ще з декількома меншими. До всіх комп'ютерів підходили телефонні мережі. «Все це дуже походить на Інтернет, — подумав Андрійко, — мабуть, люди створили свої інформаційні мережі, взявши за взірець ті, що є у нашому Тілі».

— Дивися, — промовив до хлопчика Головний Мозок, — це найдивовижніше місце в нашому Тілі. Сюди надходить вся інформацію про те, що відбувається як в нашій країні, так і по сусідству. Бачиш цю телефонну систему, її ще називають Нервовою Системою. Вона дає змогу нам знати не тільки про те, що відбувається в середині нашого Тіла, але й дозволяє людям мати різні чуття: слух, зір, нюх, смак, дотик. Тоненькі дротики-нервові закінчення під'єднані до відповідних органів: вух, очей, носу, язика, шкіри. Саме ці закінчення надсилають до моїх комп'ютерів інформацію про те, що відбувається назовні. Я аналізую отримані результати і відправляю назад вже сформовані образи і нові команди.

— Мабуть, дуже важко весь час бути в напрузі? — запитав Андрійко.

— Так, важко, — погодився Головний Мозок, — але від мене залежить злагода всього Тіла. А зараз, Андрійко, я тебе проведу до брами Знань. Щоб потрапити назад до дому, ти мусиш відповісти вірно на всі запитання.

Вони підійшли до сяючих воріт.

— Бажаю тобі успіху, — сказав на прощання Головний Мозок і поспішив до своїх обов'язків.

Ворота дивним чином ніби ожили і промовили:

«До дому хочеш ти пройти,

То ж ключик спробуй віднайти.

Цей ключик – слово чарівне,

Воно й просте, воно й складне.

Щоб зміг його ти розгадати,

Слід відповідей кілька дати».

Раптом на воротах самі по собі намалювалися клітинки.

— А тепер будь уважним, хлопче, — пролунав голос. — Питання перше:

«Що кров твою весь час качає

І тілом всім її ганяє?»

Андрійко спочатку злякався, а потів трохи заспокоївся і згадав про те, як він гостював на одному з хуторів Утроби.

— Це Серце, – радісно вигукнув хлопчик.

— Вірно, — зарипіли ворота, — слухай друге питання:

«Зіроньки маленькі у мережі стали,

Все, що не побачать, — далі передали » .

«Складне це запитання, — подумав хлопчик та раптом в його пам'яті виринули спогади про нейронові телефонні мережі».

— Я знаю, знаю, — майже прокричав від радощів Андрійко, — це Нейрони.

— Гаразд, слухай третє питання:

«Лежить в основі вона крові,

По ній мандрують вже доволі

Червонії Тільця і Білі.

То як назвеш її на ділі?»

— А назву я її Плазмою, — відповів Андрійко, — вона має жовтий колір і для Червоних та Білих Кров'яних Тілець є неначе Чумацьким шляхом.

— Молодець, впорався і з цим питанням. То ж слухай четверте:

«Чим скажи, будь ласка, чуєш,

Від нудьги себе рятуєш?»

— Це вухо, — відказав хлопчик, — через нього до нашого Головного Мозку потрапляють всі звуки.

— І це вірно. То ж залишилося останнє запитання:

«З брудом в рота ми заносимо,

Шлунку прикрощі приносимо.

Від них хвороби всі ідуть,

Скажи, будь ласка, як їх звуть?»

— Знаю я цих злодіїв. Пан Шлунок розповідав мені про них. А звати їх Мікроби.

— Дійсно, це так, — просіяла брама. — А тепер запиши всі слова по черзі у клітинки і отримаєш ключа.

— Так, це Розум, — вигукнув Анд­рійко, — саме за ним я і приходив до країни Тіла.

Тільки він це проказав, як у мить опинився вдома в своєму ліжечку. Ла­гідне сонячне проміння ніжно пестило його курчаве волосся. Хлопчик розплющив очі і побачив перед собою матусю.

«Я бачу, я знову бачу, — зрадів про себе Андрійко»,– «Дякую тобі, Боже, за науку».

— Доброго ранку, моє серденько, — пролунав ніжний голос матусі.

— Доброго ранку, люба, — відповів він.

На превеликий подив усіх хлопчик схопився з ліжка, застелив його і хутко побіг до ванної кімнати чистити зуби і приймати душ. Ніхто не міг збагнути, що привело до таких дивних змін. І тільки Андрійко хитрувато посміхався, коли його про це питали.