У якій сім'ї ми живемо.

Що ми зазвичай розуміємо під насильством?

Найчастіше тільки фізичне насильство ми вважаємо насильством.

Нам навіть важко припустити, як часто ми самі демонструємо насильство або стаємо його жертвами.

Виявляється, насильство — це ще й:

• погрожування нанесенням собі або іншому тілесних ушкоджень;
• невиразні погрози типу: «Ти у мене дограєшся!»;
• погрози піти, забрати дітей, не давати грошей, подати на розлучення, розповісти щось;
• заподіяння шкоди домашнім тваринам (щоб помститися партнеру);
• ламання та знищування особистих речей;
• уживання лайливих слів;
• принижування, ображання, постійне підкреслювання недоліків;
• контролювання, обмежування у спілкуванні, стеження;
• заборона лягати спати або насильне пробудження;
• звинувачування у всіх проблемах;
• критика думок, почуттів, дій;
• ігнорування.

Насильством щодо дітей, крім цього, вважається:

• нехтування дитини;
• нехтування обов'язків стосовно дитини;
• відсутність у сім'ї доброзичливої атмосфери (психологічне ізолювання);
• недостатнє забезпечення дитини доглядом та опікою;
• втягування дитини у з'ясовування стосунків між батьками і використовування її з метою шантажу;
• недостатнє задоволення потреб дитини в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі за умови, що батьки (опікуни) матеріально спроможні зробити це;
• вживання алкогольних напоїв (наркотиків) до втрати самоконтролю;
• нездатність забезпечити дитині необхідну підтримку, увагу, прихильність.

Усе це не рідкість у наших сім'ях. Ми не розглядаємо це як щось особливе. Так поводилися наші батьки, батьки їхніх батьків. Така поведінка стала для нас звичною. І часто ми просто не замислюємося над тим, як це може впливати на нас самих і наших дітей.

Коли виникає конфлікт, дорослі часто так захоплюються ним, що думають тільки про те, як би відстояти свої погляди. Їм байдуже, що відбувається в навколишньому світі. Діти, безумовно, не можуть бути сторонніми спостерігачами.

Чи знаєте ви, що:

Діти бачать, чують та пам'ятають більше, ніж вважають дорослі. Нам здається, що дитина в цю хвилину не бере участі у конфлікті (захоплена грою, дивиться телевізор, знаходиться в іншій кімнаті тощо). Але насправді діти завжди знають, коли їхні батьки сваряться.

Діти різного віку по-різному реагують, але на ВСІХ дітей — навіть на немовлят — впливає домашнє насильство.

Будь-яке домашнє насильство — незалежно від того, спрямоване воно безпосередньо на дитину чи на іншого члена сім'ї, — травмує дитину!

Як діти реагують, коли вони стають свідками насильства в сім'ї?

Діти відчувають провину, сором і страх, ніби вони відповідальні за насильство, яке їм доводиться спостерігати.

Діти відчувають сум.

Діти відчувають гнів, тому що вони не спроможні змінити те, що відбувається в сім'ї.

Як ці переживання відбиваються

на поведінці дітей?

Вони можуть:

• реагувати надто агресивно;
• не визнавати авторитетів;
• бути пасивними чи пригніченими;
• мати вигляд знервованих або заляканих;
• скаржитися на головний біль, біль у шлунку, постійне відчуття втоми та сонливість тощо.

Пам'ятайте!

У сім'ї дитина пізнає, як взаємодіяти з іншими людьми, як ставитися до себе і до оточення, як упоратися з труднощами.

Які «уроки» може отримати дитина, що потерпає

від домашнього насильства?

Діти, що були свідками насильства в сім'ї, засвоюють, що:

1. Насильство — це засіб розв'язування конфліктів або отримання бажаного.

Цю навичку вони переносять у навколишнє середовище: спочатку в дитячий садок і школу, потім у дружні і близькі стосунки, а потім — у свою сім'ю та на своїх дітей.

2. Негативні форми поведінки в суспільстві — найвпливовіші.

Вони отримують упевненість, що тиск і агресія приводять до бажаного результату, і не шукають інших способів взаємодії з іншими людьми. Вони не знають, що можна домогтися бажаного, не обмежуючи прав іншого.

3. Довіряти людям, і особливо дорослим, — небезпечно.

У своїх сім'ях вони не мають прикладу позитивних стосунків. Тому їм важко встановити близькі стосунки з іншими людьми.

Вони не спроможні розуміти почуття інших людей.

4. Свої почуття й потреби не можна виражати відкрито.

Дитина не може відкрито виразити свої справжні почуття в сім'ї, тому що до неї просто нікому немає діла, або за цим на неї чекатиме покарання.

Врешті-решт, вона втрачає цю навичку — виявляти свої справжні почуття.

Дієві тільки негативні почуття: вони привертають увагу, піднімають авторитет — тому тільки їх і варто проявляти.

Унаслідок цього дитина:

• або приховує свої почуття в сім'ї, знаходячи їм вихід на вулиці, у школі;
• або керується принципом — мовчи, терпи і принижуйся.

У сім'ях, де у стосунках із дітьми переважають:

• контролювання,
• нехтування дитячими потребами,
• тиск,
• приниження один одного.

Дитина може вирости агресивною або такою, що не зможе відстояти себе.

Тому ми повинні частіше думати про те, кого ми хочемо виховати.

Ми весь час повинні пам'ятати, що дитина — це наше дзеркало.

Дитяча агресивність

Якщо дитина демонструє агресивні реакції, це ще не значить, що вона робить негативний учинок.

Виявляється, що агресія — це форма поведінки, яка направлена на самозахист і служить для адаптування до навколишнього середовища, задоволення бажань і досягнення мети.

Тобто це те, що властиве нам від народження, і те, що не можна знищити, можна тільки притлумити.

Агресія: за і проти (на думку Генріха Перенса)

1. За

Агресія — самозахищувальна поведінка, наполеглива, неворожа, направлена на досягнення мети і тренування.

Дитина в цьому випадку поводиться агресивно, щоб самоствердитися, взяти гору в якійсь ситуації, а також удосконалити свій досвід. Така поведінка служить для захищення потреб, власності, прав та тісно пов'язана із задоволенням особистих бажань, досягненням мети так само, як і зі здат­ністю до адаптації.

Дитина хоче щось зробити, але в неї не виходить. Нормально, що в цій ситуації вона може розсердитися. Не треба в цей момент сварити дитину. Краще дати можливість дитині «посердитися». Наприклад, покричати, побити боксерську грушу або подушку, порвати газету. А потім навчити, що можна розсердитися і сказати собі: «Я все одно зроблю це!» Тоді обов'язково все вийде. І тоді не треба буде сердитися.

Цей тип агресії є важливим засобом розвитку пізнання і здатності покладатися на себе. Він спонукає до необхідної конкуренції, яка у своїй основі не є ворожою і деструктивною.

Безумовно, прояви цього типу агресії природні для здорового адаптування до середовища.

2. Проти

Агресія ворожа, тобто злостива, неприємна поведінка, така, що завдає болю оточенню.

Ненависть, лють, задерикуватість, бажання помститися теж можуть бути формою самозахисту, однак породжують багато особистих проблем і змушують страждати оточення.

Ворожість викликається й активізується внаслідок сильних неприємних переживань (надзвичайний біль або стрес).

Окрім того, ворожа агресивність може викликатися відвертим бажанням завдати комусь болю та отримати від цього особливе задоволення.

Нестерпні стрес і біль змінюють природжену агресивність, яка нікому не шкодить, на протилежну, викликану бажанням усунути джерело болю або стресу. Тобто виникає тип агресії, який набуває рис внутрішнього бажання заподіяти шкоду або знищити щось у своєму оточенні, що відчувається як джерело надзвичайного невдоволення.

Оскільки агресивність неоднорідна, в різних ситуаціях треба діяти по-різному.

В одних випадках треба підтримати дитину, в інших — захистити від агресивності.

Інакше кажучи, важливо розуміти: дії дитини є самозахистом або ворожістю та чи не переносить вона свою лють із винного на невинного.

Наше завдання — навчитися розбиратися в психологічних особливостях дитячої поведінки та допомогти дітям адаптуватися до навколишнього світу.

• підтримувати здорову наполегливість, зусилля для досяг­нення мети;
• концентрувати енергію дитини для того, щоб отримати ба­жаний результат;
• допомагати дітям звільнятися від непотрібної ворожнечі до інших, до себе, до суспільства.

Пам'ятайте!

Ідеться не про те, щоб «вибити» ворожість фізичними покараннями, утисками: обмеження ніколи не допоможуть дитині впоратися зі своїми агресивними почуттями.

Навпаки, покарання сприяє підтримуванню агресивної поведінки і накопичуванню негативних почуттів.

Коли діти (або дорослі) діють агресивно або роблять боляче один одному, ми можемо припускати, що ра­ніше вони самі страждали і їхнє емо­ційне «я» уражене.

Ображання нашої самоповаги, почуття любові до себе є головним джерелом подібних учинків.

Дитина, яка демонструє ворожу поведінку, відчуває гнів, нехтування, незахищеність, тривогу та образу. Вона або не здатна, або не може, або боїться висловити те, що відчуває.

Дитина стає агресивною не одразу. Спочатку вона висловлює свої потреби в пом'якшеній формі. Але дорослі зазвичай не звертають на це уваги доти, доки не з'являться надто серйозні зміни в поведінці.

Що в наших діях може викликати агресивні почуття й дії наших дітей (на думку відомого психолога Ю.Б.Гіппенрейтер)

1. Накази, команди

«Припини негайно!», «Забери!», «Винеси сміття!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ'я та покинутості. Особливо коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками.

У відповідь діти звичайно опираються, «бурчать», ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози

«Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся...».

Погрози та попередження погані тим, що за частого повторювання діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до сильніших, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають одного на вулиці, двері зачиняють на ключ і останній крок — починають застосовувати фізичні методи покарання.

3. Мораль, повчання, проповіді

«Ти зобов'язаний поводитися так, як належить», «Кожна людина повинна працювати», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це «у сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше все й одразу.

Справа в тому, що моральні основи і моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім'ї через наслідування поведінки дорослих, перш за все батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину

«А ти візьми і скажи...», «По-моєму, треба...», «Я б на твоєму місці...».

Діти не схильні прислухатися до наших порад. А інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко говорити», «Ти так вважаєш, а я інакше».

Кожній дитині властиве бажання бути незалежною, приймати самостійні рішення. Кожного разу, коли ми радимо щось дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, наперед усе знаємо.

Така позиція батьків дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповісти докладніше про свою проблему.

Невідомо, чи захоче дитина ще раз вам розповісти про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийняли рішення — це їхній шлях до самостійності.

5. Докази, нотації, «лекції»

«Варто мати на увазі, що перед їжею треба мити руки», «Все через тебе!», «Завжди ти...».

Це викликає у дітей або активний захист (напади у відповідь, заперечення, злобу), або нудьгу, розчарованість у собі і у своїх стосунках із батьками. В цьому випадку у дитини формується низька самооцінка; вона починає думати, що й справді погана, безвільна, ненадійна, нездатна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негативні, а й на позитивні сторони поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують її.

Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чекали б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Лайка, висміювання

«Плакса-вакса», «Ну, просто бовдур!», «Який же ти ледащо!».

Усе це — найкращий спосіб відштовхнути дитину і «допомогти» їй розчаруватися в собі. Звичайно, в таких випадках діти ображаються і захищаються: «А сама яка?», «Ну і буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадування

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж усе-таки трапилося? Я все одно дізнаюся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну чому ти мовчиш?».

І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може настати лише захисна реакція, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко. І все-таки краще постаратися і спробувати замінити питальні речення на стверджувальні.

Часом різниця між запитанням та стверджувальною фразою може здаватися майже непомітною. А для дитини ця різниця велика: запитання сприймається як холодна цікавість, стверджувальна фраза — як розуміння й підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння

Звичайно, дитина потребує співчуття. І все-таки є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Може, замість цього промовчати, притиснувши дитину до себе. А у фразах на зразок — «Заспокойся!», «Не звертай уваги!» — вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або применшення її страждань.

9. Ігнорування

«Відчепися», «Не до тебе!», «Завжди ти зі своїми скаргами!».

Як ми можемо допомогти дитині?

Поведінка — це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводиться агресивно — це означає, що загорілося червоне світло. І так само, як і при переході вулиці, вам варто зупинитися й подумати, що дитина переживає таке, що змушує її діяти агресивно.

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почуття. Це не означає, що ви повинні виправдовувати її вчинки.

Адже коли ми розуміємо поведінку нашої дитини, ми здатні діяти розумніше, конструктивно й по-людськи, а отже, маємо більше шансів, що вибрана нами стратегія спрацює.

Коли дитина поводиться агресивно?

1. З'ясуйте для себе, у яких ситуа­ціях, з ким, де дитина поводиться агресивно. Тоді вам легше буде зрозуміти причини такої поведінки.

2. Навчайте дитину висловлювати свої почуття й потреби відкрито. Гнів та агресивність — це нормальні природні почуття. Головне те, як ми це сприймаємо та виражаємо. Традиційно ми привчаємо дітей притлумлювати свій гнів та агресивність. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх ховати, відчуваючи сором, провину.

3. Установіть чіткі та незмінні межі поведінки. Переконайтеся, що дитина розуміє: ворожі, агресивні дії неприпустимі ніколи.

4. Пам'ятайте, що ваші дії для дитини — основний взірець для наслідування. Ваша поведінка може бути уроком того, як можна одержувати те, що хочеш, не звертаючись до нападів, тиску, погроз, бійок.

Коли дитина стала свідком проявів насильства в сім'ї

1. Допоможіть дитині поділитися своїми почуттями з кимось із дорослих. Дуже важливо, щоб це була людина, якій сама дитина довіряє (якщо дитина не довіряє батькам, це може бути хтось із рідних, учителів, друзів сім'ї тощо). Якщо дитині буде з ким поговорити, її страхи та почуття самотності зменшаться.

Важливо вислухати дитину до кінця, не перебиваючи та не оцінюючи її. Необхідно дати дитині можливість просто висловити те, що на душі.

Дуже важливо, щоб дитина зрозуміла, що розповідь про болісні почуття полегшує цей біль.

2. Обговоріть із дитиною ситуацію, що склалася, її причини, можливі наслідки.

3. Іноді діти вважають себе винними в тому, що сталося між батьками. Допоможіть дитині зрозуміти, що в тому, наприклад, що батьки сваряться, немає її провини.

4. Якщо ви відчуваєте, що не в змозі допомогти дитині, зверніться до сімейного психолога.

Пам'ятайте!

По-справжньому допомогти дитині ви зможете лише тоді, коли допоможете також собі.

Припинити домашнє насильство у своєму домі можливо, навчившися поважати іншу думку, інші індивідуальні особливості, інший стиль поведінки.

Це тільки деякі поради. Спробуйте скористатися ними або знаходьте свої. Не впадайте у розпач, якщо щось не виходитиме. З часом у вас буде виходити краще і краще. Усе у ваших руках. Від вас залежить, залишиться все по-старому чи зміниться на краще.