Особистісний розвиток дитини

Репнова Тетяна Петрівна

У вітчизняній і закордонній психології існує ряд концепцій , що пояснюють порушення в особистісному розвитку як результат впливу різних чинників :

• генетичних;
• фізіологічних (ускладнення процесу народження);
• соціальних (засвоєння неаде­кватних форм батьківської поведінки).

У різних терапевтичних школах особистісний розвиток дитини розглядається як результат внутрішньоутробного розвитку, пологів, першого року життя і наступних соціальних впливів.

Р. Хабард («Діанетика») — роз­глядає невротичні реакції дитини, порушення поведінки, розумові стереотипи як наслідок сприйняття плодом ставлення до нього матері з моменту зачаття і закріплюється ним за допомогою засвоєних мовних стереотипів.

Станіслав Гроф пов'язує особистісний розвиток дитини у процесі дорослішання з особливостями плину передродового періоду і пологів. Він виділяє 4 «базові перинатальні матриці», що відповідають стадіям пологів і утворилися в результаті на їхній основі внутріособистісних конфліктів і домінуючих наслідків у дорослого.

І-а перинатальна матриця (безтурботного внутрішньоматкового існування) пов'язана з почуттям задоволення від розгойдування, купання; прагнення до того, щоб оточуючі негайно задовольняли усі потреби.

ІІ-а перинатальна матриця (період сутичок) закладає сприйняття світу як джерела безперервних і невизначених страждань; схильність до депресії, прагнення до самогубства безкровним способом.

ІІІ-я перинатальна матриця (пе­ріод потуг) може стати джерелом напруженості, полярності емоційних переживань, високої схильності до ризику і кривавих способів самогубств. Порушення потягів, прагнення до підпалів, бродяжництва, агресії (за
С. Грофом).

ІV-а перинатальна матриця (відразу після народження) пов'язана з почуттям радості, полегшення, прагнення до подолання перешкод.

Можливі зв'язки між функціями перинатальних матриць і рівнями базальної емоційної регуляції.

Психотравмуюча ситуація для дитини — це відокремлення в момент народження перехід від матері, від ідеально благополучних умов до ворожого середовища. Це створює первинне почуття тривоги, страх самотності, розставання. (О. Ранк)

З. Фрейд розглядав недостатню увагу до дитини з боку матері як негативний чинник, що впливає на процес функціонування особистості.

Психоаналітичне трактування від «незгладимого сліду відокремлення матері у свідомості дитини» є основою концепції З. Фрейда про виникнення в людини комплексів неповноцінності.

В основі порушень особистості дитини лежить конфлікт між несвідомими потребами і соціальними нормами.

Основним періодом функціонування невротичних конфліктів Фрейд вважає вік від народження до 5 років. У цей період дитина проходить фази до­зрівання сексуальності. З. Фрейд установив залежність порушень міжособистісного спілкування і поведінки від подавлених потягів. Зокрема, при порушеннях у сімейному вихованні (надмірна суворість, прагнення до обмеження природної поведінки дитини) виникають неврози.

А. Фрейд описує особливості функціонування захисних механізмів особистості в дитячому віці.

У дитини широкий діапазон способів реагування на конфлікт між свідомістю і несвідомим. Вона здатна досягти задоволення своїх потягів фантазуючи або через рольову гру. Якщо компенсаторні механізми недостатні, то виникають функціональні нервово-психічні розлади.

За А. Фрейдом, навички психологічного захисту, які виникли в дитинстві, переносяться в доросле життя і там функціонують «автоматично».

У гуманістичній школі значна увага приділяється дитячо-батьківським відносинам, особливо емоційному контактові матері з дитиною.

Із самого раннього віку, ще до того, як дитина починає усвідомлювати себе, вона вже відчуває ставлення до себе, відчуваючи себе улюбленим або відкинутим. Ці враження дитина одержує, насамперед, у відносинах з матір'ю (симбіотичний зв'язок упродовж перших місяців).

Любов матері, її довіра і повне прийняття дитини, що виявляються в постійному контакті, ніжності і турботливому догляді, є фундаментом формування гармонічної, емоційно стійкої особистості. Якщо мати «внутрішньо» відкидає дитину, то, незважаючи на гарний догляд і зовнішні прояви уваги, — тісний емоційний контакт не виникає.

Відсутність упевненості дитини в сталості і надійності любові матері, її незмінній підтримці і повному прийнятті виявляється в перекручуваннях особистісного розвитку дитини психопатичного характеру.

Діти, що виросли в ситуації емо­ційного відкидання, виявляються нездатними до прихильності і любові, у них немає почуття спільності з іншими людьми, їм властиві холодність, відкидання інших і неприйняття себе.

Ці якості виявляються в агресії, що спрямована на оточуючих або на власну особистість (егоїзм, діти злі, підозрілі).

Таким чином, відсутність або нерозвиненість позитивних емоційних відносин з найближчим сімейним оточенням (з матір'ю) можуть лежати в основі психопатичного розвитку особистості.

Руйнування (або лише загроза руйнування і розриву) раннього позитивного емоційного контакту, що сформувався, може спричинити до порушення особистості невротичного характеру.

Якщо мати змушена на тривалий термін розлучатися з маленькою дитиною (від'їзд, необхідність госпіталізації, розміщення дитини в ясла), то це залишає незгладимий слід у розвитку дитячої психіки.

Причому гостра негативна реакція на розлуку виникає не просто як наслідок погіршення якості до­гляду за дитиною, а саме як емоційне переживання втрати певної близької людини.

У цьому випадку перекручування в особистісному розвитку формується за невротичним типом.

Такі діти невпевнені в собі, тривожні, боязкі, залежні, їм властива виражена потреба в любові і нав'язливий страх втратити об'єкт прихильності. За найменших утруднень вони плачуть, ображаються, втрачають цільову орієнтацію, що приводить до дезорганізації діяльності.

Необхідно підкреслити, що такі відхилення в особистісному розвитку зустрічаються в дітей не тільки у випадку розлуки з матір'ю, але й у тих, котрі виховувалися в ситуації постійної погрози розриву позитивного емоційного зв'язку з нею.

Це відбувається в тих випадках, коли батьки в якості основного дисциплінарного методу використовують погрозу покинути дитину: «Перестань плакати, а то зараз віддам тебе дядькові», або розлюбити: «Не ний, я тебе такого не люблю», використовують як засіб у сімейних сварках або розлученні, використовучи показання, що принижують особистість.

Постійна погроза розриву позитивних емоційних зв'язків з найближчими людьми, дефіцит сталості духовної близькості з ними утрудняє ідентифікацію дитини з батьками, що змушує її шукати співчуття, співпереживання й образи для наслідування поза родиною.

М. Раттер пропонує поведінковий підхід у розумінні природи особистісних порушень, що він розглядає як результат засвоєння неправильних поведінкових стереотипів і формування шкідливих звичок.

Транзактний аналіз (Е. Берн) основну увагу звертає на систему міжособистісних і внутрішньоособистісних відносин.

Усередині особистості людини виділяють 3 частини: Батька, Дорослого і Дитини. Це означає, що в поведінці й особистісних особливостях дитини виявляються елементи як більш ранньої поведінки, так і здатність до раціональної оцінки дійсності (маленький професор), а також наслідування батьків­ських норм і стереотипів.

За несприятливих впливів з боку сімейного оточення в дитини можуть актуалізуватися форми поведінки, що властиві молодшому вікові. І можлива актуалізація оцінна, така, що звинувачує частину – Дорослого. Це приводить до непевності, почуття провини, до несвободи.

В результаті, внутрішньоособистісний конфлікт між частинами Дитина, Батько і Дорослий може приводити до недостатньої оцінки навколишнього, автоматичному проходженню стереотипам поводження, несвідомо засвоєним від батьків. «Сценарій життя» засвоюється в дитинстві.

У роботах В. Франкла прояви внутрішньоособистісного конфлікту в дітей і підлітків розглядаються як наслідок психотравмуючого впливу з боку батьків або суспільства у цілому.

Таким чином, дитина, що народилася цілком здоровою, може мати сер­йозні відхилення в особистісному розвитку в результаті несприятливого сімейного оточення.

Невротизації особистості сприяють: внутрішньосімейні конфлікти, відсутність одного з батьків, неправильні виховні впливи, рання ізоляція дитини від родини тощо.

Важливим для розвитку дитини є успішне функціонування психічних функцій, кожна з яких має свій сенситивний період, найбільш сприятливий для дитини.

Але в цей самий період ця функція є найбільш уразливою для шкідливих впливів.

Від 2 до 3-х років: формування фразової мови; бурхливе нагромадження словникового запасу; засвоєння основних граматичних конструкцій. Психічні травми і соматичні захворювання, перенесені в цей період, можуть привести до виникнення заїкання.

Від 5 до 7 років: формування основних морально-етичних почуттів, розвиток довільної регуляції емоцій. Виникають відхилення в характері: злостивість, дратівливість, коливання настрою. (П. Якобсон).

Від 7 до 10 років: становлення ло­гічного мислення, автоматизуються навички читання і письма.

Підлітки: гормональна перебудова організму. Розвивається ряд істотних функцій: мислення — логічно-абстрактне; емоції — розширення сфери почуттів, емоцій; мотиви — зміна існуючих мотивів, формування самооцінки, цінностей; спілкування з однолітками — встановлення дорослого стереотипу відносин з батьками.

Затримка психічного розвитку

ЗПР — уповільнення темпу розвитку психіки дитини, що виражається в недостатності запасу знань, незрілості мислення, перевазі ігрових інтересів, швидкому перенасиченні в інтелектуальній діяльності.

ЗПР є граничним станом між нормою і дебільністю.

(Методики виміру розумових здібностей Стенфорд-Біне, Векслера, Гудинаф й ін.). Під час обстеження потрібно звертати увагу на рівні розвитку основних психічних процесів і моторики, а також особистісні й емоційні особливості (мова, сприйняття, мислення, пам'ять, увага, емоції, самооцінка, моторика; звертати увагу на регресію або розпад функцій).

Типи ЗПР:

• гармонійний психофізичний інфантилізм (маленькі);
• органічний інфантилізм (травми, інфекції);
• церебрально-органічна затримка;
• соматична затримка (перенесені операції) — регрес на нижчу сходинку розвитку;
• педагогічна занедбаність.

Можливе навчання в класах вирівнювання (менша наповнюваність класів, ігрова діяльність)

Спрямованість: ігри на формування вольової регуляції, здатності до планування діяльності, регуляції емоцій.

Спеціальні школи для дітей із ЗПР.

Недорозвинення

Олігофренія — це стан загального недорозвинення психіки в результаті спадкової обумовленості або внутрішньоутробного ураження головного мозку. Залежно від ступеня порушення виділяються: дебільність; імбецильність; ідіотія.

Органічні порушення психіки

Ушкодження психіки дитини — це розвиток психіки дитини з орга­нічним ураженням ЦНС. Можна віднести такі стани: мінімальна мозкова дисфункція, порушення міжпівкульової взаємодії, локальні ураження головного мозку (мовні зони кори), епілепсія.

Алалія — відсутність або недорозвинення мови внаслідок органічного ураження мовних зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини. Діагностика в 3 роки.

Дислексія — часткове специфічне порушення засвоєння процесу читання, обумовлене несформованістю або порушенням вищих психічних функцій.

Дисграфія — часткове, специфічне порушення процесу письма. Причини — недорозвинення мови, порушення її граматичного ладу, порушення звукового аналізу, синтезу.