Підготовка дитини до школи.

З метою об'єктивного обстеження дітей була змінена тради­ційна форма і підготовки дітей до школи зі сторони учителів, і форма психологічного тестування зі сторони психологів.

Адміністрація НВО «Вишнівська ЗОШ № 1 дитячий садок» прихильно поставилась та підтримала ініціативу районного Центру практичної психології щодо доцільності впровадження даного експерименту.

Діти були поділені на групи по 6—7 осіб у кожній.

Керівниками кожної групи були три вчителі початкової шко­ли, вчитель фізкультури, логопед та психолог. Таким чином було організовано 6 груп. Вчителі були зорієнтовані на пріоритети своїх напрямків; тобто, один ви­брав математичний цикл, інший — розвиток мовлення, образотворче мистецтво. Кожен з них проводив заняття в ігровій формі з урахуванням розвитку саме цих здібностей.

Паралельно проводилось цільове спостереження.

Учитель фізкультури перевіряв фізичну готовність дітей до школи за методикою О.Л. Дубогай. Вчитель-логопед вивчала дітей з точки зору логопедії, шкільний психолог проводила розвивальні ігри. Всі вчителі повинні були заповнити п'ятибальну шкалу на кожну дитину за такими параметрами: увага, пам'ять, мислення, розвиток мови, темп, зорове сприймання, слухове сприймання, креативність — перший блок; другий — навчальний мотив, розвиненість, організованість, відповідальність, комунікативність, поведінка, са­мостійність.

Заняття проводилися по суботах з 9 до 10 години. Діти займались в одній групі в одного вчителя півгодини, таким чином, за 1 годину вчитель працював з двома групами, маючи можливість познайомитись з дітьми. Групи мінялись за час підготовки так, що діти змогли попрацювати з кожним вчителем і кожен педагог мав змогу позна­йомитись з усіма дітьми. За час підго­товки одна і таж група побувала у кожного вчителя двічі (6 занять — оптимальна кількість).

З батьками в цей час проводилась наступна робота: знайом­ство зі школою, її перспективами і завданнями; лекції педіатра про фізіологічні та гігієнічні норми дошкільників, психолога — про інтелектуальну, емоційно-вольову і фізичну готовності до школи, анкетування батьків, з метою отримання інформації про дітей за тими самим параметрам, що і вчителі в групах, а та­кож про тривожність, імпульсивність, тип темпераменту дитини.

Всі ці дані узагальнювалися, підраховувався середній бал за параметрами, які виставляли батьки і вчителі, — отримувалась об'єктивна оцінка кожної дитини. Ця оцінка співвідносилась з даними емоційного стану і особливостями нервової системи дитини. Таким чином виходила об'єктивна картина, перевага якої в тому, що дитину обстежував не один спеціаліст, а декілька з різних напрямків. Крім того, батьки часто занижу­вали або завищували дані про свою дитину, що теж стало інформацією до роздумів.

Висновки:

1. Вперше була введена перевірка фізичної підготовки дітей згідно з віковими нормами, до школи.

2. Здійснений індивідуальний підхід до встановлення взаємо­від­носин учитель-учень.

3. Вчителі по-новому підійшли до організації занять з дітьми, ставлячи за головне емоційний настрій групи і враховуючи ігрові моменти як провідну діяльність у цьому віці.

4. Велике навантаження покладається на вчителя в зв'язку з великим об'ємом уваги.

5. Батьки виявили зацікавленість до всебічного вивчення своєї дитини з боку навчального закладу.

Експеримент продовжується, удосконалюється, викликає зацікавлення.

Батьківський університет

1 заняття

Виступ директора школи: Стан та перспективи навчального закладу.

Виступ заступника директора навчально-виховної роботи почат­кових класів.

Виступ психолога про особливості підготовки до школи дітей, мета і завдання.

Анкетування батьків (загальні відомості про дитину).

2 заняття

Фізична готовність дитини до школи (зміст, параметри, сенс, чому треба приділити увагу фізичному розвитку). (Готує психолог.)

Особливості фізіологічного розвитку 5—6 річної дитини, важливість дотримання гігієни, денного розпорядку і інше. (Готує лікар педіатр.)

3 заняття

Мисленнєві процеси: характеристика, діагностика, розвивальні вправи. ігри.

Анкетування за 5-ти бальною шкалою. (Готує психолог.)

4 заняття

Емоційні стани, особливості і їх вплив на поведінку та навчання дитини. Місце і роль сімейних стосунків у запобі­ганні негативних емоцій (їх прояви).

Анкетування (темперамент, тривожність, імпульсивність). (Готує психолог.)

5 заняття

Психофізіологічні особливості хлопчиків та дівчат і важли­вість врахування їх при навчанні. (Готує психолог.)

6 заняття

Висновки. Враження. Підсумки. (Готують директор, заступник, вчителі, логопед, психологи.)

Анкета. Темперамент

1. Любить галас та метушню навколо себе.

2. Відчуває велику потребу в близьких людях, які могли б підтримати, заспокоїти.

3. Часто роздратований чимось, збуджений, неспокійний.

4. Швидких відповідей на будь-які запитання не чекай.

5. Любить роботу, яку треба робити швидко.

6. Діти вважають його веселим.

7. У нього часто змінюється настрій.

8. Частіше мовчить у товаристві дітей.

9. Не наважується заговорити першим з іншими людьми.

10. Не любить галасливих ігор, віддає перевагу усамітненню.

11. Уміє довго гратися, або виконувати завдання, не відволікаючись.

12. Любить похвалитися, прикрасити події.

13. Часто не може всидіти на місці.

14. Його легко засмутити.

15. Довше за інших зберігає працездатність, не втомлюється.

16. Легко переключається з одного доручення на інше.

17. Нетерплячий і незібраний, особливо не любить чекати.

18. Віддає перевагу копіткій роботі, яка не потребує швидких реакцій.

19. Швидко втомлюється, відключається; перестає слухати.

20. Вірить у себе, легко переносить невдачі.

Ключ:

Сангвінік — 1, 6, 12, 16, 20.

Холерик — 3, 5, 7, 13, 17.

Меланхолік — 2, 9, 10, 14, 19.

Флегматик — 4, 8, 11, 15, 18.

Від темпераменту залежить захопленість тією чи іншою діяльністю, глибина інтересів, швидкість запам'ятовування, швидкість сприймання, здат­ність до концентрації уваги, зручний темп діяльності, інтенсив­ність психічних процесів, спрямованість переважно всередину й назовні. Темперамент визначає всю динаміку психічного життя, становлення індивідуальності.

Сангвінік — жвава, упевнена, привітна дитина, що легко йде на контакт, відкрита, життєрадісна. Розмовляє переважно голосно, швидко, емоційно. Мова звичайно супроводжується виразною мімікою та жестику­ляцією.

Уміє долати перешкоди, користується симпатією ровесників.

Флегматик — спокійна, повільна, розсудлива, досить терпляча, в тому числі й до Фізичного болю. Вона спокійна, рівномірна, уповіль­нена, без вираження емоцій, жестикуляцій та міміки. Спілкується з невеликим колом дітей, стабільна в прихильностях.

Холерик — звичайно неспокійні, нестримні, дратівливі, важко прис­тосовуються до всіляких обмежень, режимних моментів, вимог старших. Мова швидка, нерівна, емоційно яскраво забарвлена. У спілкуванні прагнуть бути лідерами, віддають перевагу рухливим іграм.

Меланхолік — схожі на тепличні рослини: з чужими вони боязкі, замкнуті, нерішучі, зате у звичній, доброзичливій обстановці кмітливі, уважні й чуйні. Тихо розмовляють, бути на перших ролях не прагнуть.

Анкета для батьків

1. Прізвище, ім'я та по батькові дитини.

2. Число, місяць, рік народження.

3. Адреса, домашній телефон.

4. Стан здоров'я дитини.

5. Чим любить займатися дитина?

6. Як дитина вміє читати:

а) знає букви;

б) знає склади;

в) читає слова.

7. Якими іграшками грається?

8. Чи завжди виконує доручення?

9. Чи із задоволенням виконує доручення?

10. Чи комфортно дитина почувається в середовищі однолітків?

11. Що Вас турбує в поведінці дитини?

12. Яка сім'я (повна, неповна)?

13. Кількість дітей у сім'ї та послідовність їх народження (ім'я дитини, яка йде до школи, підкреслити)

14. Хто більше займається вихованням дитини?

15. Прізвище, ім'я, по батькові батька (вік; освіта: вища, середня профе­сійна, середня, неповна середня; місце роботи; телефон).

16. Прізвище, ім'я, по батькові матері (вік; освіта: вища, середня профе­сійна, середня, неповна середня; місце роботи; телефон).

17. Чим Ваша сім'я може допомогти школі?

а) вести секцію (гурток);

б) взяти участь у проведенні культурних заходів;

в) інше (написати).

Анкета для батьків

Відповідаючи на запитання анкети, Ви маєте право вибирати одну пріоритетну якість.

Прізвище, ім'я, по батькові дитини.

Прізвище, ім'я, по батькові батьків.

1. Чого чекає ваша дитина від родини, у якій живе?

а) доброї організації побуту;

б) радості спілкування;

в) спокою й захищеності.

2. Що найбільше турбує Вас у родині?

а) здоров'я дітей;

б) сумлінне навчання;

в) трудова участь дітей у житті родини;

г) настрій дітей і причини його змін.

3. Чи самотня Ваша дитина в родині?

а) так; б) ні; в) не знаю.

4. Чи захоче Ваша дитина, щоб її майбутня родина була схожа на бать­ківську?

а) так; б) ні; в) не знаю.

5. Чи є у Вашої дитини секрети від родини?

а) так; б) ні; в) не знаю.

6. Що означає для Вашої дитини вечір удома?

а) радість спілкування;

б) можливість бути самим собою;

в) мука й катування.

7. Чи знайома Ваша дитина з тими моральними й матеріальними проблемами, що є у родині?

а) так; б) ні; в) не знаю.

8. Уважно подивіться на пропоновані мімічні вирази облич і дайте відповідь на наступні запитання:

а) З яким виразом обличчя Ви найчастіше спілкуєтеся із своєю дитиною?

б) З яким виразом обличчя найчастіше спілкується з вами ваша дитина?

в) Яким, на вашу думку, має бути обличчя вашої дитини під час спілкування з вами?

Аркуш психолога 1

Група № ____________

Навчальний мотив — Нм

Розвиненість — Р

Організованість — О

Відповідальність — В

Комунікативність — К

Поведінка — П

Самостійність — С

Аркуш психолога 2

Група № ____________

Увага — У

Пам'ять — П

Мислення — М

Розвиток мови — Рм

Темп — Т

Зорове сприймання — Зс

Слухове сприймання — Сс

Креативність — К

Дослідження індивідуальних

особливостей дитини

Анкета. Тривожність

Прізвище дитини ______________

Прізвище дорослого ___________

Дата ______ Вік дитини ________

1. Не може довго працювати, не втомлюючись.

2. Йому важко зосередитися на чомусь.

3. Будь-яке завдання викликає надмірну тривогу.

4. Під час виконання завдання дуже напружений, скутий.

5. Ніяковіє частіше за інших.

6. Часто говорить про можливі неприємності.

7. Як правило, червоніє в незна­йомій обстановці.

8. Скаржиться, що бачить страшні сни.

9. Руки звичайно холодні й вологі.

10. Нерідко бувають розлади шлунка.

11. Дуже пітніє, коли хвилюється.

12. Має поганий апетит.

13. Спить неспокійно, погано засинає.

14. Лякливий, багато що викликає в нього страх.

15. Звичайно неспокійний, легко засмучується.

16. Часто не може додержати слова.

17. Погано переносить чекання.

18. Не любить братися за нову справу.

19. Не впевнений у собі, своїх силах.

Ключ:

15—20 балів — висока.

7—14 балів — середня

1—6 балів — низька.

Висока тривожність — такого боязкого дошкільника варто постійно підбадьорювати, заохочувати, заздалегідь хвалити, виражаючи впевненість, що він справиться із завданням, зуміє, не підведе. Щоб подолати скутість, треба допомагати дошкільнику роз­сла­битись, знімати напруженість з допомогою рухливих ігор, музики, спортивних вправ.

Низька тривожність — така дитина, як правило, надто безтурботна, потребує від дорослих невтомного контролю. Такий «сміливець» постійно експериментує з усім, що виявилося під рукою. Він не вчиться на власних помилках, моментально забуває про застереження, колишні падіння, опіки, травми, невдачі. Він беззастережний і невтрим­ний, самовпевнений і безцеремонний. Щоб навчити дитину з пониженою тривожністю навичок самоконтролю, треба багато попрацювати.

Ознаки тривожності:

• підвищена збудливість, напруженість, скутість;
• страх перед усім новим, незна­йомим, незвичайним;
• невпевненість у собі, знижена самооцінка;
• очікування неприємностей, невдач, осуду старших;
• старанність, розвинуте почуття відповідальності;
• безініціативність, пасивність, боязкість;
• схильність пам'ятати більше погане, ніж хороше.

Анкета. Імпульсивність

1. Завжди знаходить швидку від­повідь, коли про щось запитують (можливо, і неправильну, але дуже швидко).

2. Часто змінюється настрій.

3. Багато що дратує, виводить із себе.

4. Дитині подобається робота, яку можна виконувати швидко.

5. Вразливий(а), але не злопам'ятний(а).

6. Часто відчувається, що йому (їй) все набридло.

7. Швидко, не вагаючись, приймає рішення.

8. Може різко відмовитися від їжі, яку не любить.

9. Часто відволікається на заняттях.

10. Коли хтось з дітей кричить на нього (неї), він (вона) також кричить у відповідь.

11. Звичайно впевнений(а), що впорається з будь-яким завданням.

12. Може нагрубити батькам, вихователям.

13. Часом здається, що він (вона) переповнений(а) енергією.

14. Це людина дії, розмірковувати не вміє і не любить.

15. Вимагає до себе уваги, не хоче чекати.

16. В іграх не підкоряється загальним правилам.

17. Гарячкує під час розмови, часто підвищує голос.

18. Легко забуває про доручення старших, захоплюючись грою.

19. Любить організовувати й верховодити.

20. Похвала і осуд діють дужче ніж на інших.

Ключ:

15—20 балів — висока,

7—14 балів — середня,

1—6 балів — низька.

Ознаки імпульсивності:

• невміння чекати, нетерплячість;
• образи, що легко виникають і швидко минають;
• дратівливість, нестриманість;
• легка переключуваність уваги, схильність відволікатися;
• безтурботність, легковажність, безвідповідальність;
• нелюбов до одноманітної, скрупульозної роботи;
• жадоба нових вражень, змін.

Висока імпульсивність — треба заохочувати у всіх випадках, коли така дитина намагається втриматися від спокуси, коли робить несміливі спроби почекати, потерпіти, коли висловлює бажання зупинитися, запобігти зривові. Треба помічати і закріпляти паростки саморегуляції. Частіше звертайтесь до ігор, в яких легше взяти себе в руки, навчити ігровим прийомам відволі­кання від спокус. Успішність бажано ставити в залежність від уміння взяти на себе відповідальність, довести задумане до кінця.

Низька імпульсивність — вміють чекати, стримані, зосереджені, не шукають нових вражень, «маленькі старички».

Головні принципи родинного виховання дошкільнят

• Дитина повинна знати, що вимагають від неї батьки, що в її поведінці задовольняє їх, а що — ні. Усі свої претензії батьки мають аргументувати за вимогами.
• Не можна карати дитину за те, чого вона не знала, відповідальність за скоєне має ґрунтуватися на його розумінні.
• Перш ніж щось вимагати від дитини, треба впевнитися, що на це вона здатна.
• Не можна карати за поведінку, коли немає навмисного супротиву — слід розрізняти дитячу безпорадність і лиху непокору. Безпорадність спричинюється забудькуватістю, помилками і випадковостями. Лиха непокора — то вже обміркований акт, відмова визнавати батьківсь­ку владу. Вона виявляється лише тоді, коли дитина знає, що хочуть від неї батьки, проте чинить навпаки.
• Щоразу після владнання конфлікту треба пригорнути і приголубити дитину, показати їй свою любов.
• У стосунках з дітьми слід керуватися любов'ю до них.
• Не принижувати гідність дитини фізичними покараннями, які порушують її права як члена сім'ї й суспільства та засвідчують власне безсилля батьків та вихователів.

Поради і не тільки...

• Плануйте заняття таким чином, щоб діти могли досягти успіху.
• Розділяйте заняття на невеликі етапи, щоб полегшити їм виконання завдання.
• Хваліть дітей за успіхи.
• Намагайтеся позитивно ставитися до невдач дітей.
• Будьте терплячі, коли доводиться показувати одне і те саме багато разів.
• Не розповідайте про проблеми дитини в її присутності.
• Концентруйте увагу на сильних рисах дитини, а не на її слабкостях. Плануйте подальшу роботу, опираючись на ці сильні риси.
• Завдання повинні бути достатньо складними, щоб бути цікавими, проте не занадто, щоб не викликати у дітей розгубленості.
• Будьте постійними у своїх вимогах до дітей.
• Доручайте дітям відповідати за які-небудь ділянки діяльності.
• Робіть усе можливе, щоб кожна дитина була щаслива.
• Надавайте можливість продемонструвати свої досягнення.

Типові помилки батьків і дорослих у виховних установках

• Негативна оцінка діяльності дитини. Дитині не можна говорити: «Ти не вмієш будувати, малювати і т.д.». У цих випадках дитина не може зберегти спонукання до даного виду діяльності, втрачає впевненість у собі.
• Не можна дозволяти, щоб негативна оцінка діяльності дитини поширювалася на її особистість. Це блокує розвиток дитини і формує комплекс неповноцінності. Невротичний розвиток дитини починається з переживання низької самооцінки, викликаної ставлення дорослих.
• Дуже важлива інтонація, емо­ційне забарвлення висловлення, зверненого до дитини. Діти раннього і навіть дошкільного віку реагують не тільки на зміст висловлення дорослого, але і на емоційне забарвлення, яке вкладено ставлення до них.
• Неприпустимо порівнювати дитину (її справи і вчинки) з кимсь іншим, її не можна нікому протиставляти, такі порівняння є, з однієї сторони, психотравмуючими, а з іншого боку — вони формують негативізм, егоїзм і заз­дрість.
• Дорослі (батьки і вихователі) повинні створити таку систему взаємин з дитиною, у якій вона буде сприймати себе тільки сприятливо (як норму). Лише в цьому випадку дитина зможе нормально реагувати на чужі успіхи без зниження самооцінки.
• Головна функція дорослих полягає в тім, щоб здатність соціальної адаптації дитини виходила з її можливостей. Ми — дорослі, повинні навчитися регулювати ступінь психологічного навантаження на дитину, що не повинна перевищувати її можливостей.
• У ставленні до дитини неприпустимий різкий перехід від тільки позитивних оцінок до різко негативних, від наказового тону до ласкавого задобрювання.

Психологічний комфорт і умови його забезпечення дитині 3—7 років

у суспільній установі і родині

Психологічний комфорт — стан щиросердечного спокою, задоволення, благополуччя. Бажаний стан, що свідчить про переживання людиною задоволення, успішності, зручності, забезпеченості. Пов'язано з поняттям «здоров'я», що у статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я визначається як стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Здоров'я дитини пов'язане з великими коливаннями найважливіших показників її життєздатності, пристосувальними силами організму. Відхилення від норми позначаються насамперед на самопочутті дитини, її працездатності.

Охорона здоров'я дитини 3—5 років передбачає:

• Зміцнення її захисно-пристосувальних механізмів.
• Створення умов, що попереджають можливість контактів дитини з неблагополучними подразниками, або ж ослаблення дії шкідливих факторів.

До останнього можна віднести:

• шумові подразники високої інтенсивності і частоти;
• скупченість дітей на невеликому просторі, їхня неможливість усамітнитися;
• одноманітність, монотонність, звична повторюваність подій, недостатність різноманітних вражень;
• тверда регламентація життєдіяльності в родині й у суспільній установі, надмірна опіка дорослого;
• емоційна нестійкість навколишніх дорослих, різкі перепади в їхньому настрої і вимогах;
• примус дитини до небажаної для неї діяльності;
• зловживання дорослими оцінними підходами в навчанні і вихованні дитини, порівнюванням її досягнень з досягненнями інших дітей;
• домінування в дорослому оточенні раціонального підходу до особистості дитини над її емоційною підтримкою і захистом;
• орієнтація системи утворення на клас, групу, а не на кожного її члена окремо;
• позбавлення права дитини на вибір.

Найважливіші показники

життєздатності дитини 3—7 років

1. Психічне здоров'я.

2. Самостійність, уміння обійтися власними силами, організувати себе, виявити ініціативу й автономність.

3. Оптимістичне, радісне світовідчування, довіра до світу.

4. Здатність справитися зі складною ситуацією, мобілізуватися на подолання труднощів, на досягнення мети.

5. Практична вмілість, що дозволяє дитині орієнтуватися в нових умовах, що забезпечує її впевненість у своїх можливостях.

6. Позитивне емоційне ставлення дитини до себе, самоповага, розвинуте почуття своєї значимості, цінності для інших.

7. Почуття гумору (доступне вікові).

Духовні потреби, що повинні задовольняти:

• потреба в активній, творчій дії;
• потреба в пізнанні;
• потреба в самозбереженні індивідуальності, благополуччі;
• потреба в саморозвитку;
• потреба в спілкуванні (через неї потреба в захисті і підтримці, у любові і повазі);
• естетичні потреби;

Особливості характеру дітей, підданих неврозам

Емоційність — це чуттєві, «жа­лісні», жалісливі, чуйні діти. У них ні «сухості», зайвого раціоналізму і практицизму при нормальному інтелекті. Відрізняються безпосередністю у вираженні почуттів, деякою наївністю, тобто цілісністю сприйняття, можуть заплакати від жалості до інших або до себе, «усе близько беруть до серця». Це створює підвищену чутливість до всякого роду проблем емоційних відносин (розлука з близькими, недолік любові значимих дорослих, труднощі в спілкуванні з однолітками).

Вразливість як особливий різновид довгострокової емоційної пам'яті; сприяє запам'ятовуванню неприємних подій, їхній фіксації дитиною. Вона довго пам'ятає образу, образу, страх, повертається до спогадів, пережитих у минулому, і не може так само легко, як інші, відштовхуватися у своїх діях і вчинках від сьогодення.

Імпресивність — схильність до внутрішньої переробки почуттів і переживань («усе тримає в собі»). Імпресивність зустрічається не тільки при флегматичному або сангвінистичному, але і холеричному темпераменті. Дитина схильна до деякої затримки емоційних реакцій, як би накопичуючи їх і потім зненацька виявляючи для навколишніх.

Внутрішня нестійкість. Її передумовами можуть бути: фактори нервової конституції, сполучення полярних рис темпераменту, емоційність, непевність у собі при виразності почуття «я», протиріччя між бажанням і боргом, беззахисність у спілкуванні з однолітками при підкресленому почутті «я».

Схильність до занепокоєння, хвилювання. Вона обумовлена підвищеною чутливістю, потрясіннями і пеерляку, недозволенністю життєвих ситуацій, особливо важливих для дитини, блокуванням нагальних потреб, нездатністю ствердити себе, непевністю у своїх силах, загостреним почуттям совісності, провини.

Беззахисність або незахищеність виявляється головним чином у спілкуванні з однолітками, дитина не може «дати здачі», відповісти на образу, губиться, не знаходить підходящих слів, плаче. Гірко переживає приниження й образу. За своєю природою добра, довірлива, нехитра, щира. Її легко ввести в оману, нав'язати рішення. Погано переносить біль (фізичний і душевний). Чуттєва до конф­ліктів, погрозам застосування фізичної сили, брутальності, диктату.

Виразність почуття «Я». Рано відрізняє себе від оточуючих, розвинуте почуття власного достоїнства, відчуває потребу в самоствердженні, має свою точку зору, самостійна, активна, завзята у досягненні мети, віддає перевагу ведучим ролям (що не завжди виходить). Дитину вкрай важко змушувати просити пробачення. Внутрішньо горда, не приймає несправедливості, фальшу. Воліє залишатися сама собою, для неї характерні обов'язковість, ретельність, розвинуте почуття боргу, сорому. Навіть представлення про те, що над ним будуть сміятися, здатні вивести з рівноваги. Не переносить наказового і тим більше роздратованого тону, образ. Чуттєва до похвал, оцінок, думок інших. Украй важко переносить упереджене, необґрунтоване відношення до себе. Намагаючись довести свою правоту, зустрічаючи нерозуміння, може впасти в стан афекту, виявляти розпач, капризи, страх, пригніченість, відмовлення від контактів, випробуючи при цьому почуття самотності, недовірливість, сторожкість, егоцентризм.

Психогімнастика

Психогімнастика — психолого-педагогічна і психотерапевтична методика, спрямована на збереження і зміцнення психічного здоров'я дітей, попередження в них емоційних розладів. И.И.Чистякова за допомогою своєї методики наприклад вирішувала наступні важливі задачі:

1. Навчала маленьких дітей елементам техніки виразних рухів.

2. Використовувала виразні рухи у вихованні почуттів і емоцій.

3. Допомагала дітям здобувати навички саморозслаблення.

На думку автора психогімнастики, маленька дитина повинна за допомогою дорослого, усвідомити, що між думками, почуттями і діями людини існує зв'язок, і його емоційні проблеми викликаються не тільки ситуаціями, але і їх невірним сприйняттям людьми.

Курс психогімнастики — 20 занять. У процесі занять діти опановують поняттями, зв'язаними з переживанням основних емоцій — інтересу, страждання, горя, відрази, гніву, презирства, страху, почуття сорому, ревнощів, заздрості, жадібності. Крім цього діти опановують представления мі, що оцінюють особистісні якості людини, методика учить абетці вираження емоцій: виразним рухам, тренує лицьову мускулатуру, розвиває уміння розпізнавати руху особи і тіла, описувати і відтворювати них, осмислювати зчеплення визначених рухів липа з визначеними переживаннями людини.

Деякі умови, що забезпечують дитині психологічний комфорт.

• дозування дорослими фізичного і психічного навантаження, облік вікових і індивідуальних особливостей;
• задоволення потреб дитини у відпочинку;
• наявність у дитини вільного часу, яким він може розпоряджатися по власному розсуді;
• відмовлення дорослих від твердої регламентації життєдіяльності дитини, від надмірної опіки. Гнучкий режим дня.
• заборона на переривання творчої діяльності, задоволення потреби в доведенні початого до кінця, щоб побачити кінцевий продукт своїх зусиль;
• надання права дитини відмовитися від відповіді або діяльності, дискомфортних для нього (відмовлення дорослого від тактики примуса);
• наявність у дитини можливості вільно пересуватися, і в разі потреби — усамітнитися;
• стимулювання бажання виявляти творчість, ініціативу, раціоналізаторство. Уведення самостійності в розряд вищих достоїнств;
• надання батькам права знаходиться поруч у період його адаптації до нових умов життя в школі;
• відмовлення від одноманітності, монотонності, статичності існування, задоволення дитини в потребі в різноманітних враженнях, створення варіативного середовища;
• забезпечення дитині спокійного оточення, відмовлення дорослих від голосних слів, різких жестів, авторитарних дій;
• звільнення поводження дорослих від неповаги, окриків, принижень, упередженості, недоброзичливості, адресуемых дітям;
• вправа дорослих у мистецтві розпитувати і вислухувати;
• розвиток у дорослих і дітей почуття гумору, уміння посміятися над самим собою.

Тип підпорядкування

• Дитина сприймає підпорядкування як змушене і зовні нав'язане відношення. Характерно слабке розуміння мотивів підпорядкування і боргу. Вимоги до таких дітей доцільно на­діляти у форму прохання або ради.
• Особистість дитини цілком задоволена своїм положенням, тому що це звільняє її від прийняття відповідальних рішень. Сповідається принцип: «нехай думає хтось...»
• Дитина усвідомлює необхідність ситуації, почуття боргу переходить у звичку, але не заглушає ініціативи. В основі такого типу підпорядкування лежить критична оцінка дорослого і визнання його авторитету.

Тип поводження в конфлікті

• «Практик» — кращий захист — напад.

Потреба перетворювати навколишній світ. Часто приводить до конфліктів. Вступаючи в контакт, два «практики» відразу ж починають ви­пробувати міжособистісну напруженість. Дійсність «практика» збільшує тривалість конфлікту.

• «Співрозмовник» — краще поганий мир, ніж гарна війна.

Не здатні на тривале протистояння. Цей тип більш відкритий для прийняття позицій суперника, не прагне змінити його думку і поведінку.

• «Мислитель» — нехай думає, що він переміг.

Вибудовує в думках складну систему доказу своєї правоти або неправоти суперника. Часто для виходу з тупика потрібний арбітр або різка зміна ситуації. Заглибленість у себе сприяє затяжності конфлікту. Працювати двом «мислителям» не рекомендується — вони будуть діяти ро­з'єд­нано.

Болючі крапки

• Чуттєвий до несправедливостей, висловленням із приводу працездатності, пунктуальності, успішності діяльності.
• Часто виступає в ролі арбітра (за що і дістається). У групі нерідко виступає в ролі прихованого лідера.
• Специфіка конфлікту: дуже важ­ливо саме в цей момент інтенсивно спілкуватися для з'ясування позиції «суперника».

Самооцінка дитини

Якщо ми хочемо змінити світ, треба змінити сім'ю.

В. Сатір

«Моя мама поставила б мене на найвищу сходинку. Вона мене най­більше любить. Я буваю неслухняна, я трішки хитренька. Я не завжди гарно пишу, буваю неуважна... Але мама мене все одно любить, бо я її дитина. Я знаю це, чую своїм серцем. І тато мене любить. Він грається зі мною, навіть коли дуже втомлений, і не кричить, коли я роблю щось не так...». Це виписка з протоколу дослідження самооцінки за модифікованою нами методикою «Сходинки», де дитині пропонується оцінити себе з власного погляду і з позиції значущих для неї людей, розмістивши картонну фігурку хлопчика або дівчинки на одній із семи сходинок. Чим вищу сходинку дитина обирає, тим вищою є оцінка. При цьому обов'язково береться до ува­ги мотивація того чи іншого вибору. Наведені вище слова семирічної Ганнусі дають у загальному вигляді уявлення про родинну атмосферу, в якій росте та виховується дів­чинка. Втім подібні відповіді трапляються нe часто. Так, у нашому дослідженні 57 % дітей обирали шосту і сьому схо­динки, оцінюючи себе від імені батьків. Проте мотивація 43 відсотків досліджуваних зводилася до того, що батьки здебільшого цінують їх за успіхи у навчанні, гарну пове­дінку, і лише п'ята частина опитуваних пояснювала обра­ну позицію крізь призму стосунків і ставлення до них батьків. Вважаємо цей факт серйозною підставою для того, аби ще раз акцентувати увагу на питанні про вплив родини на становлення особистості дитини. Л.Виготський зазначав, що саме в період так званої «малої кризи», тобто на етапі переходу від дошкільного до молодшого шкільного віку, в дітей відбуваються особливо істотні зміни. Йдеться насамперед про розвиток самооцінки як найважливішої особистісної інстанції, котра дає змогу контролювати власну діяльність з погляду нормативних критеріїв будувати свою поведінку відпо­відно до соціальних норм. Са­мооцінка — це та значущість, якою дитина на­діляє се­бе загалом, а також окремі свої якості — особливості діяльності, поведінки, особистісних проявів. Вона іс­тотно впливає на особистісний розвиток дитини, її взає­мини з оточенням, створює основу для сприйняття нею своїх успіхів-невдач, для становлення рівня її домагань, формування самоповаги.

Психологічними дослідженнями доведено: найважливі­шим джерелом формування самооцінки у дітей є оцінки, які даються їм іншими людьми, особливо важливі, значу­щі при цьому оцінні судження авторитетних осіб. Тому розвиток адекватної самооцінки, правильної самоорієнтації дитини у своїх силах, уміннях, можливостях значною мірою залежить від об'єктивності зовнішніх оцінок.

Найавторитетнішими для 6—7-річного малюка є рідні люди. Значення сім'ї у формуванні самооцінки дитини, становленні особистості величезне, адже її уявлення про саму себе починають формуватися задовго до вступу до школи. У родині, по-перше, об'єд­нані люди різного віку, статі, роду занять (що значно розширює діапазон впли­вів): по-друге, дорослі члени родини можуть впливати на малюка в різних життєвих ситуаціях — у власному домі, на вулиці, у гостях, у відпустці (це робить сімейні впливи різноманітними і гнучкими); по-третє, однією дитиною, як правило, опікуються кілька дорослих (у школі чи дитячому садку це співвідношення — не на користь індивідуального розвитку). Зрозуміло, лише структура сім'ї, кількісний склад не визначають її виховних впливів, оскільки провідним чинником тут є якісні характеристики — гармонійність взаємин між членами родини, позитивний психологічний клімат, пріоритет духовних цінностей, високий рівень культури.

На жаль, за даними фахівців, кількісне співвідношення неблагополучних і зрілих сімей сьогодні явно не на ко­ристь останніх. Причини цього найрізноманітніші. Окре­му групу становлять проблеми, пов'язані з браком у батьків психолого-педагогічних знань, умінь і нави­чок виховання та розвитку дитини. На сучасному етапі психологічна наука володіє багатющим арсеналом знань, ознайомлення з якими може стати справжнім відкриттям для багатьох родин.

Предмет нашого безпосереднього обговорення — типи родинного виховання як чинник становлення самооцінки дитини. Спробуємо простежити цю залежність у філософському вимірі «причина — наслідок». Насамперед ідеться про ті батьківські стратегії, які незважаючи на певні розходження, можна назвати узагальнено — неправильним вихованням. Критерій для розрізнення типів — рівень протекції, тобто той час, зусилля, увага, які батьки приділяють своїм дітям. Існують два види протекції, якими зумовлюються серйозні порушення виховного процесу: гіпопротекція і гіперпротекція. Ілюстрацією до першого виду є виховання за типом неприйняття та гіперсоціальний тип, до другого — тривожно-упереджений та егоцентричний типи. Розглянемо їх детальніше.

Виховання за типом неприйняття (відсутність любові батьків до дітей).

Найчастіше основою цього явища є неусвідомлені мо­тиви, зумовлені специфікою міжособистісних взаємин у сім'ї. Оскільки не любити власну дитину — неприрод­но і признатися собі у цьому неможливо, то найчасті­ше цей факт витісняється (витіснення — механізм психологічного захисту, коли неприйнятні для індивіда думки, переживання «виганяються» зі свідомості й переводяться у сферу несвідомого). За походженням неприйняття може бути первинним і вторинним. Перше, як правило, зу­мовлене тим, що дитина була небажаною (не планували, вимушений шлюб, розлучення під час ва­гітності, кар'єра тощо), або бажання мати дитину деформується на тлі ускладнень під час вагітності або пологів (загроза викидня, пізня інтоксикація, затяжні або передчасні пологи тощо).

Вторинне неприйняття виникає уже після народження на­мовляти внаслідок того, що дитина не тієї статі, яку очі­кували, не схожа на батьків або, навпаки, схожа на батька (у випадку розлучення), народилася з фізичною вадою тощо. Характерні ознаки для цього типу сім'ї такі: над­мірний, суворий контроль за дитиною; застосування жорстоких методів покарання; претензійне, протестне ставлення до дитини; мінімум уваги з боку батьків.

У разі неприйняття дитини все в ній дратує, їй нічого не вибачають.

Наслідки: неприйняття батьками дитини призво­дить до неприйняття нею батьків, тобто виникає вза­ємне відчуження. Дитина шукає «віддушину» поза сім'єю. Але і тут вона не почувається комфортно, оскільки в її ха­рактері присутні впертість, необов'язковість, егоцентричність, які перешкоджають налагодженню дружніх взаємин з однолітками. Дитина стає ще більш невпевненою, замкнутою, відчуваючи, що нікому не потрібна, навіть рідним бать­кам. На цьому тлі формуються занижена самооцінка, невіра у власні сили та можливості, натомість зрос­тає ризик деструктивної поведінки стосовно себе та інших людей.

Гіперсоціальний тип

Любов батьків до дітей має принциповий характер: «Я люблю тебе лише тоді, коли ти виправдовуєш мої очіку­вання і виконуєш мої вимоги».

Батьки, які дотримуються такої стратегії виховання, хо­чуть мати дитину. Але це бажання є не потребою душі, а більше прагненням не відрізнятися від інших. У таких сім'ях виховання підміняються чітким виконанням інструк­цій: годування дозоване (щоб дитя надто не поправлялося) та у суворо визначений час; на руки дитину не беруть, на­віть коли вона плаче (хай привчається до самостійності); дитячі потреби ігноруються, натомість нав'язується воля дорослих (коли дитина хоче гратися, її неодмінно вклада­ють спати; годують, коли вона не голодна, тощо). У такій сім'ї все строго регламентовано, поділено на біле і чорне, культивуються педантизм і пунктуальність у їхніх крайніх формах. Вимога «треба» гіпертрофована до абсурду. Дитина ніби запрограмована, надміру дисциплінована, суха та педантична. Вона — як робот, автоматичний виконавець. У школі оцінки стають для неї самоціллю. Основний мотив навчальної діяльності — заслужити схвалення з боку вчи­теля і батьків. Будь-яка помилка сприймається болісно, але це всіляко маскується, бо емоційна стриманість у ро­зумінні дитини є виявом вихованості, інтелігентності. Поведінка орієнтована на те, що скажуть чи подумають інші.

Наслідки: вимоги, які висуваються батьками, а пізніше і самою дитиною до себе, є непомірними, не відповідають її можливостям. Намагання догодити іншим породжує страх перед труднощами та невдачами. Найменша помилка ви­кликає зливу душевних переживань, розцінюється як тра­гедія. За зовнішнім спокоєм криється тривога, на тлі якої розвиваються невпевненість, негативне самоставлення, а відтак неадекватне сприйняття себе та дійсності в цілому. Емоційна сухість, раціоналізм, егоцентричність батьків зни­жують рівень емоційної чутливості і соціальної компетентності дитини. Навіть успіхи у навчанні не можуть забезпе­чити їй сприятливого статусу в групі однолітків. Як результат — соціальна ізоляція, дитина лишається наодин­ці зі своїми проблемами та переживаннями.

Тривожно-упереджений тип

Ця стратегія зумовлена тим, що в батьків виникає ве­лике почуття тривоги за дитину з моменту її народження, яке з віком дедалі посилюється. Любов до дитини транс­формується у страх втратити її. Звичайні дитячі захво­рювання викликають справжню паніку у дорослих членів сім'ї. Дитині навіюють думку про те, що на неї всюди ча­тує небезпека. Тому її не випускають на вулицю, заборо­няють гратися з іншими дітьми, на кожному кроці застері­гають від неправильних рухів та вчинків. Дбаючи про «щасливе» майбутнє свого чада, турботливі батьки одно­часно записують його до музичної школи, на танці, у спор­тивну секцію, наймають репетитора з іноземної мови, аб­солютно не узгоджуючи це з бажаннями сина чи доньки.

Наслідки: страх батьків за дитину призводить до того, що вона стає заляканою, тривожною, її постійно мучать запитання: «А я не захворію?», «А я не помру?». Така дити­на не вміє налагоджувати контакти з однолітками, важко адаптується до нових умов, з острахом та недовірою сприй­має все нове і незнайоме. Вона несамостійна, нерішуча, занадто чутлива, боязка, невпевнена у собі. В майбутньо­му постійне стримування, обмеження будь-якої активнос­ті. потреба вивіряти кожну дію провокують виникнення надмірного самоконтролю, «самокопання», почуття неза­доволення собою. Усе це зумовлює формування зани­женої самооцінки як стійкої особистісної структури.

Егоцентричний тип

Характерними ознаками цього типу неправильного ви­ховання є нав'язування дитині думки, що вона надзви­чайна, виняткова. Це доповнюється постійним захоплен­ням надуманими талантами та перебільшенням наявних здібностей. Обов'язки дитини зведені до мінімуму, права — необмежені. Дорослі приносять себе в жертву своєму чаду. Його найменші бажання миттєво задовольняються. Будь-який режим і дисципліна відсутні. Інтереси людей, які оточують дитину, ігноруються. Вона претендує завжди бути помітною, викликати загальне схвалення, а коли цього немає, виникають істеричні реакції.

Наслідки: в характері дитини розвиваються і за­кріплюються егоїстичні тенденції, надмірно завище­на самоо­цінка. Не привчена розуміти інтереси інших, вона сприймає агресивно будь-які перешкоди. У колективі од­нолітків таку дитину не визнають, оскільки прагнення бути лідером нічим не підкріплено. Неприйняття дитини однолітками ламає її; руйнується міф, що вона найкраща. На зміну самовпевненості приходять невпевненість, нері­шучість, невміння постояти за себе. Постійний душевний дискомфорт посилює відчуття безвиході, що або робить дитину відлюдькуватою, самотньою, або закріплює агре­сивність як рису характеру. Обидва шляхи деструктивні для особистості.

Кожен з описаних типів неправильного виховання має свою специ­фіку, зумовлену тими чи іншими чинниками. При цьому наслідки зазначених виховних стратегій вражають своєю ідентичністю. Втім найбільше занепокоєння викли­кає те, що особистісні трансформації, зумовлені низькою самооцінкою дитини, в міру дорослішання поглиблюються і закріплюються у її свідомості, характері, поведінці. Спрогнозувати подальші події за таких умов неважко. Людина із заниженою самооцінкою через свою невпевненість постійно очікує приниження, обману, насмішки, обра­зи. Захищаючись, вона ховається за стіною недовіри, занурюється у хворобливий стан самотності та ізоля­ції. Це неминуче породжує апатію, млявість, байдужість до себе й оточення. Таким людям важко бачити, чути, ро­зуміти інших, чітко мислити і приймати самостійні рішен­ня, тому вони або принижуються перед іншими, потрапля­ють у цілковиту сліпу залежність, або ж, навпаки, грубо і деспотично придушують інших. Низька самооцінка спри­чинює постійний страх — незмінний супутник недові­ри й самотності. Цей страх блокує активність людини, створює непереборні перешкоди на шляху подолання жит­тєвих труднощів. Людина, скута страхом, накопичує досвід неуспіху, помилок, поразок, що створює підґрунтя для по­чуття повної безнадії і спонукає до вживання алкоголю, нар­котиків. Деструктивна поведінка, в свою чергу, відкриває шлях до правопорушень та злочинності. Оскільки система родинних стосунків залежить від архітекторів сімейної спо­руди — батьків, то не ви­ключено, що дорослі із заниженою самооцінкою, швидше за все, створять неблагополучну сі­м'ю. Отже, виходить замкнуте коло.

Описані вище родини можна віднести до розряду проблемних. Проте це не слід сприймати як фатум. Досвід роботи з такими сім'ями показує, що першим і найважли­вішим кроком до оптимізації виховного процесу є усвідом­лення батьками двох важливих речей;

• Родинна система — це живий організм, який має тен­денцію до еволюції.
• Кожна родинна структура потенційно володіє дивовиж­ною здатністю до самозбереження, самопідтримки та саморозвитку.

У житті будь-якої сім'ї періоди рівноваги чергуються з періодами дисбалансу. Стан кризи зумовлює перехід до нових, складніших стадій. За час свого існування родина, власне, стикається з усіма проблемами, які будь-коли пе­реживало людство, і в галузі виховання зокрема. Батьки із зрілих сімей розуміють, що труднощі обов'язково виникатимуть хоча б тому, що саме життя породжу­ватиме їх, але вони щоразу шукатимуть творче, конс­труктивне розв'язання життєвих колізій. На відміну від них, проблемні сім'ї намагаються спрямувати всю свою енергію на безнадійну спробу жити так, щоб вза­галі уникнути проблем. Коли ж останні виникають, ви­являється, що можливості для їх розв'язання вже вичер­пані. Зрілі сім'ї відрізняються від проблемних ще й тим, що батьки вірять: зміни не просто неминучі, а й необхідні — діти переходять від одного вікового етапу до іншого, та й дорослі ніколи не зупиняються у своєму розвитку, адже світ навколо нас постійно змінюється. Ці трансформації необхідно сприймати як невід'ємну частину буття і нама­гатися творчо використати у своєму житті, розглядаючи їх як можливість для переживання нового досвіду, для са­морозкриття, самопізнання, самовдосконалення, а відтак для поліпшення не лише власного існування, а й гармонізації стосунків у межах своєї сім'ї. Розуміння цих пропис­них істин, помножене на бажання і готовність батьків змі­нити ситуацію на краще, є неодмінними умовами оптимі­зації взаємин з дітьми. Наївно сподіватися отрима­ти готові рецепти чи поради, які гарантували б цілковитий успіх у справі сімейного виховання. Адже кожна сім'я — то окрема держава, яка живе за своїми правилами і закона­ми. Відмінність полягає лише в тому, що усталені порядки у межах родини можуть змінюватися значно динамічніше, ніж у масштабах держави. Виграє чи програє родина вна­слідок певних реформувань — це залежить від її дорослих членів, від того, які життєві орієнтири і цінності пріоритет­ні в їхній виховній стратегії. Водночас фахівцями — психо­логами, психотерапевтами, педагогами — виявлено уні­версальні меха­нізми, які мають лежати в основі розумного виховання. Такими, зокрема, є:

• Прийняття дитини.
• Удосконалення системи схвалень і покарань.
• Налагодження суб'єкт-суб'єк­тних взаємин у підсисте­мі «батьки — діти».

власними цінностями і поглядами, створюючи тим самим можливість дитині розуміти інших; поблажливим і терплячим ставленням до своїх вихованців. За всім цим стоїть безкорислива, істинна любов батьків до дітей, яка допомагає дорослим відмовитися від фіксації на слабкостях, недоліках, недосконалостях, спрямовує виховні зусилля на підкріплення позитивних якостей особистості дитини, на підтримку її сильних сторін. Найважливіше, що ця стратегія виграшна для всіх учасників виховного процесу — батьків і дітей, а відтак для сім'ї в цілому. Адже саме в якій атмосфері, де безоцінно приймаються будь-які індивідуальні відмінності, де любов і прихильність виражаються відкрито, де помилки допомагають здобути новий досвід, де спілкування відкрите й довір­че, де особиста відповідальність і чесність — обов'язкові складові взаємин, може сформуватися почуття самоцінності в кожного члена сім'ї.

Батьки впливають на поведінку дитини, заохочуючи або осуджуючи, застосовуючи ті чи інші види покарання, да­ючи їй певну свободу у виборі поведінки і діяльності. Влас­не, у них малюк вчиться уміти, що саме йому не слід ро­бити. Під час такого навчання спрацьовує безліч різних механізмів: сприймання словесних вказівок батьків, копіювання зразків їхньої поведінки, зіставлення їх з поведінкою інших людей. Поступово дитина починає розпізнава­ти різні типи поведін­ки, навчається прогнозувати емоційну реакцію батьків на свої вчинки. У неї формується уявлен­ня про те, що і як треба робити, щоб її похвалили, а за що можуть покарати. Батьки мають пам'ятати, що схва­лення належної поведінки дитини важливіше для її особистісного розвитку, ніж осуд. Втім практикою ви­ховання доведено, що невміла похвала може завдати ди­тині непоправної шкоди, тим часом як уміле покарання мо­же бути надзвичайно корисним. Найважливіше правило, яким мають керуватися батьки, заохочуючи чи осуджую­чи, полягає у тому, що оцінювати треба тільки вчинки і справи дитини, а не її саму. Будь-яке схвалення скла­дається з двох компонентів — висловлювання дорослих і висновків дитини. Сказане батьками має виражати чіт­ку позитивну оцінку дитячих вчинків або намірів. Це су­дження має висловлюватися в такій формі, щоб дитина могла зробити безпомилковий реалістичний висновок про себе саму. Наприклад, почувши на свою адресу слова: «Дякую за те, що помив машину. Тепер вона виглядає, як новенька», — син може зробити висновок: «Я добре по­працював, і мою роботу оцінили». Ці моменти над­звичайно важли­ві у плані особистісного розвитку дитини. Адже те, що скажуть хлоп­чик чи дівчинка про самих себе у відповідь на сло­ва дорослого, во­ни пізніше повто­рять подумки. Ці внутрішні пози­тивні оцінки ве­ликою мірою ви­значають гарну думку дитини про себе і про навколишній світ. Надалі це неодмінно сприятиме розвитку позитивно­го самоставлення, адекватної самооцінки, самоповаги.

Справжніх успіхів у вихованні досягають ті батьки, які вміють чітко визначити межі дозволеної і недозволеної поведінки дітей, ураховуючи їхні вікові та індивідуальні особливості. Відомий психотерапевт Володимир Леві ви­ділив сім правил, яких, на його думку, варто дотримува­тись, аби покарання було продуктивним, а не руй­нівним:

• Покарання не повинно шкодити здоров'ю — ні фізич­ному, ні психічному.
• Якщо є сумніви, карати чи не карати, — не карайте.
• За один раз — одне покарання («салат із покарань» — страва не для дитячої душі).
• Краще не карати взагалі, ніж карати із запізненням.
• Покараний — вибачений. (Про старі гріхи — ні слова. Не заважайте починати життя спочатку).
• Покарання — без приниження. (Покарання не має сприйматися дитиною як торжество вашої сили над її слабкістю).
• Дитина має боятися не батьківського покарання, а того, що вона завдає комусь болю своїми словами, діями, вчинками або навіть намірами.

Важливо також ураховувати, що якість взаємин у під­системі «батьки — діти» залежить не від того, скільки разів на день дорослі хвалять чи карають дитину, хо­ча і в цьому має бути певний баланс, а насамперед від того, як вони це роблять.

Більшість батьків приблизно однаково назвуть якості, які вони хотіли б бачити у своїх дітях: чесність, самопова­га, ерудиція, сила, здоров'я, краса, ясний розум, уміння любити, почуття гумору, відповідальність, уміння налаго­джувати взаємини з іншими. «Я хочу пишатися своєю ди­тиною», — скаже будь-який батько чи мати. Часто дорослі сподіваються на те, що, чим більше часу і зусиль вони віддаватимуть дітям, тим кращого результату досягнуть. І роблять неприпустиму помилку, розділяючи догляд за дитиною і її виховання, забуваючи, що це насправді одне й те саме. Адже ставлення до дитини одночасно справ­ляє на неї вплив. Аж занадто захоплюючись різними мето­дами та засобами виховання, батьки сприймають свою ди­тину як власність, як матеріал, з якого вони — розумні і дос­відчені — можуть «ви­ліпити» омріяний ними ідеал сина чи доньки. Такі батьки пере­творюються з лідерів-настав­ників в авторитарних керівників. Вони автоматично позбав­ляють дитину права голосу і права вибору. Якщо дитина засвоїть таке ставлення до неї ще до того, як розвинеться її воля, це завдасть нищівного удару по її особистісному розвитку, і насамперед постраждають її самооцінка, са­моставлення, самоповага.

Щоб запобігти таким небажаним тенденціям, психоло­ги радять розглядати виховання не як однобічну спрямо­ваність впливів, а як двосторонній процес, де дитина — не лише об'єкт цих впливів, а й активний учасник, суб'єкт виховання. Це можливо, коли стосунки між дорослими і дітьми в родині будуються на засадах особистісної рів­ності, довіри, взаєморозуміння, визнання права кожного на власну точку зору в різних життєвих ситуаціях. Навіть коли йдеться про 6—7-річного малюка, треба пам'ятати: перед вами не просто маленький хлопчик чи дівчинка, а особистість з унікальним внутрішнім світом, з тільки їй при­таманними індивідуальними відмінностями. Знання та вра­хування цих відмінностей — неодмінна складова успішно­го виховання. Батьки мають бути пильними й дуже чутливими до реакцій, слів, вчинків своїх дітей. Дуже часто син чи донька в непрямій формі сигналізують дорослим про їхні ж помилки та упущення. Здатність почути, зрозуміти дитину — своєрідний місток між ви­хователями і вихованцями.

Батьки — це вчителі у найважливішій школі на світі — школі становлення особистості. Тут немає вихідних і канікул, їм доводиться виконувати свої обов'язки 24 години на добу, 365 днів на рік.

Виховання особистості

(самооцінка)

Для того, щоб виховати особистість (правильну самооцінку), потрібно, щоб у дитини були присутні 5 відчуттів.

• Відчуття безпеки, новина відчувати захищеність, особливо вдома.
• Відчуття індивідуальності — дитина повинна навчитись радіти, що вона така є, немає нікого схожого на неї.
• Відчуття належності — дитина повинна відчувати радість, що вона належить до якоїсь групи, народу, країни.
• Відчуття мети (або сенсу життя). Усвідомлення того, що потрібно зробити щоб досягти своєї мети.
• Відчуття компетентності. Дитина повинна навчитись знаходити в собі риси вміння та навички, які в неї кращі, ніж у інших, і спиратися на них.

Формування правильної самооцінки — це наріжний камінь виховання особистості. Дитина, так само, як і дорослий, повинна любити і правиль­но оцінювати себе. Тільки тоді вона навчиться любити інших.

Розвиток особистості починається з відчуття власної гідності — це досвід, який допомагає людині справлятися з проблемами життя і відчуття того, що і ти за­слуговуєш на щастя. Це відчуття розвивається із пізна­вального процесу усвідомлення власної цінності в 4 сферах:

• Вродженні дані (інтелект, зовнішність).
• Моральні якості (відчуття, що ти можеш досягти успіху в житті).
• Досягнення успіху в житті.
• Відчуття, що ти привабливий, подобаєшся.
• Відчуття, що ти унікальний і за­слуговуєш поваги.
• Відчуття, що ти контролюєш своє життя, а не воно тебе.

Почуття власної гідності не досягається ніколи за рахунок інших («Ось, я його принижу і буду почувати себе краще»).

Люди з правильною самооцінкою усвідомлюють не тільки свою цінність, але можуть побачити цінність інших, люди з низькою самооцінкою успіхи приписують іншим, а невдачі собі, вони не можуть посміятися над собою. Якщо у людини немає відчуття власної гідності, індивідуальності, вона все життя повинна грати якусь роль.

Тому весь час потрібно внушати, що кожна людина унікальна по-своєму. Люди схожі на калейдоскоп, а не на однорідну масу. Тому вчителі і батьки не повинні настроювати дітей, щоб вони робили однаково, а щоб кожна дити­на хотіла робити щось краще. Якщо вона робить щось не правильно, то хай робить це своїм способом, хоча це може і сподобатись дорослим. У кожного є свої сильні сторони і треба їх виявити. Старайтесь називати своїх учнів тільки по імені і добивайтесь, щоб і вони називали один одного на ім'я. «Віддайте честь імені учня!»

Гра 1. Вправа «Твоє ім'я»

Вже в одній букві вашого імені закладено стільки хорошого.

Домашнє завдання: придумати на кожну букву імені позитивні прикметники. Або взяти словник і виписати з нього всі позитивні прикметники.

Гра 2. «Найголовніша людина на землі»

Ви задаєте учням питання: хто найголовніша людина на землі? Всі ваші відповіді хороші, але у мене у коробці є портрет найголовнішої людини. Ви подивіться, але нікому не говоріть. (У коробці — дзеркало.) Ну, то хто найголовніший на землі?

Кожен з нас дуже важливий для всього світу.

Гра 3 . «Девіз»

Кожен урок чи заняття починайте проговорювати вголос девіз: «Ми молодці, нам добре, ми все знаємо!»

Гра 4. «Автопортрет»

Хай діти намалюють свої автопортрети. Потім наклеять сердечка з компліментами та побажаннями.

Відчуваєте, як добре, тепло стало від наших сердечок.

Гра 5. Вчитель пише кожному учню маленький лист.

Діти повинні написати відповідь.

Гра 6. На рулоні паперу (шпалери) — обводиться фігурка учня. Наклеюються зірки — За що я люблю тебе?

Можливо, на День народження. Не приколювати, а приклеювати!

Гра 7. (для дітей до 12 років)

Заплющіть очі, уявить собаку, курку, овечку. Дві тварини втекли: хто залишився?

Собачка — лідери. Можуть бути забіяки, які борються за справедливість.

Курочка — інертні. Ви мене не чіпайте і я вас не буду. Їх потрібно підштовхувати.

Овечка — невпевнені у собі.

Гра 8. Секретні знаки

Мета: обмежити негативні твердження в класі, ство­рити альтернативу негативним словесним образам.

Давайте домовимось про секретні знаки: Я — ястреб; Г — гадюка; П — перемога.

Якщо хтось говорить про себе погано — Ястреб (клювати рукою).

Якщо хтось говорить погано про когось — гадюка.

Якщо у людини щось не виходило, а потім вона зробила — перемога (2 пальці).

Гра 9. «Аплодисменти»

Кому у нас аплодують? Давайте будемо нагороджувати аплодисментами один одного. Ось у когось поганий настрій — давайте йому поаплодуємо.

Гра 10. «Прапорець»

Мене не чіпати, у мене поганий настрій.

Гра 11. «Я ЗІЛВ»

«Я здібний і любий всім» діагностично-корекційний.

Статеві інтелектуально-психологічні особливості дітей шести років і молодших школярів

Дівчата

І. Мовлення більш емоційне і в цілому краще розвинене.

2. Краще реагують на правильно побудовані фрази та чітку логіку.

3. Відповіді однотипні.

4. Надають перевагу виконанню завдань за готовим зразком.

5. Більше цікавить результат.

6. Більш дисципліновані, зібрані, старанні.

7. До 13 років зберігається певна пластичність мозку (тобто дифузність півкуль).

8. Більш чутливі до шуму.

9. У 1—2 класах — найбільш дратує тілесний дискомфорт (швидше реагують на дотик).

10. Відпочивають від занять зде­більшого в приміщенні (у замкнутому просторі).

11. До форми і змісту навчальної роботи ставляться досить терпимо, до соціальних норм — критично.

12. Краще виконують типові, шаблоні завдання.

ІЗ. Краще діють за аналогією, під час вивчення несхожих матеріалів.

14. Схильні до механічного заучування.

15. При наявності сильних емоцій схильні до емоційних зривів, ридання, крику тощо.

16. Схильні до навіювання.

17. Полюбляють комфорт.

18. Сприймання більш деталізоване (тому більша чутливість до зовніш­ньої впорядкованості).

19. Мислення більш конкретне і прагматичне (спрямоване на отримання необхідного результату).

20. Легше впоратися з алгеброю, рахувати, маніпулювати цифрами, формулами.

21. Перевершують дітей за вербальними здібностями, швидше опановують мовлення, мова правильніша і складніша за синтаксичною будовою, швидкість мовлення вища, вони краще й швидше розуміють письмовий текст.

22. Більш охоче спілкуються з іншими дітьми.

23. Спрямовані на адаптовність у довкіллі, зорієнтовані на стосунки.

24. Під час уроку дивляться вчителеві в очі, шукаючи підтвердження правильності, очікують схвалення.

25. Після початку уроку набирають оптимальну працездатність.

26. Внаслідок загальної втоми страждають правопівкульові процеси (образне мислення, емоційне самопочуття тощо).

27. При емоційній забарвленості інформації підсилюється увага й осмислення (незалежно від того, позитивна вона чи негативна).

28. Домінантною є права півкуля.

29. Надходження інформації для аналізу і засвоєння в ліву півкулю досягається при наявності стійких позитивних емоцій, забезпечуваних постійним переходом от емоційної фази до інформативної.

30. Подача новоі інформації здійс­нюється в повільному, розміреному темпі.

31. Необхідне багаторазове повторення типових завдань, що дозволить легко маніпулювати отриманими знаннями.

32. На уроках математики використовувати карти і картки багаторазового використання, що знижує тривожність, яка гальмує перехід інформації в ліву півкулю (розкроювати одяг, «ходити в магазин»)

33. Не слід часто використовувати змагальність, тому що дівчаткам властива більша емоційна нестійкість, ніж хлопчикам, що може створити агресивно-стресову напругу.

34. Повинно бути більше співучасті стосовно тих, хто слабший.

35. Повинна бути більш спокійна домашня обстановка.

Статеві особливості соціального розвитку 6-річних і молодших школярів

Дівчата

1. Більше прагнення до міжособистісного спілкування поза іншими видами діяльності.

2. Частіше і більш яскраво проявляють позитивне емоційне ставлення до дорослих.

3. У словесних оцінках здебільшого послуговуються різноманітними прикметниками (гарний, добрий).

4. Частіше посідають у класі статус «зірки».

5. Більше схильні до проявів доброзичливості, пошуку компромісних рішень, поступливості.

6. Більше зацікавлені у самому процесі спілкування, аніж у його результатах.

7. Більш залежні від допомоги дорослих при побудові стосунків, розв'язанні конфліктів, пошуку друзів.

8. Більш толерантні при створенні спільних з хлопчиками ігор, занять.

9. Частіше пробачаються, рідше використовують образливі слова.

10. Більш схильні до аргументації у вигляді емоційних проявів (сльози, образи).

11. Уважніше слухають аргументацію співрозмовника.

12. Більш дипломатичні під час розподілу ролей у грі, рідше виходять з гри чи не виконують завдання через невдоволення.

13. Спрямованість на кооперацію, співробітництво: якщо порушать правила, то краще їх змінити.

Активний відпочинок дитини

Кожному педагогові відомо, що дитині властива природна потреба в рухах. У руховій діяльності, як са­мостійній, так і педагогічно керованій, малюк пізнає навколишній світ і самого себе, розвиває своє тіло і пристосо­вується до умов довкілля. Систематичне проведення різноманітних заходів з фізичної культури забезпечує ре­алізацію потреби дитини в руховій діяльності.

Проте впродовж останніх років нам доводилося спостерігати, що саме рухова активність посідає досить скром­не місце в житті дошкільняти. І це велике упущення, адже м'язовий голод для дитини небезпечніший, ніж кис­невий чи харчовий — його важче роз­пізнати, а отже, й усунути.

Перед освітніми закладами стоїть завдання зміцнювати здоров'я дітей. Здорову дитину легше виховувати, вона швидше оволодіває необхідними вміннями і навичками. Активний руховий режим один з основних компо­нентів здорового способу життя і реалізуватися він має з позицій цілісно-системного підходу до виховання дити­ни в освітньому закладі (О.Д. Дубогай): врахування своєрідності адаптивних реакцій розумової і фізичної праце­здатності дітей та системно-структурних закономірностей, що зумовлюють вибір адективних форм рухового режиму.

Особливо актуальною постає проблема підвищення ру­хової активності щодо роботи з дітьми шостого року жит­тя. Це пов'язано, по-перше, зі збільшенням кількості та тривалості занять у режимі дня, ускладненням програмового матеріалу та підвищенням інтелектуального наванта­ження в процесі підготовки до школи, по-друге, — з пасив­ним способом життя дитини вдома. Сучасний малюк у вільний час здебільшого сидить перед телевізором або комп'ютером, що значно знижує питому вагу його рухової активності, а відтак призводить до розумової втоми, по­слаблення уваги, уповільнення плину крові та кровопоста­чання мозку, порушення дихання. У результаті — знижен­ня показників розумової діяльності підвищена збудливість або млявість, загальна пригніченість, перевтома, порушен­ня сну. Все це призводить до функціональних порушень у нервовій системі та зниження працездатності

Зауважимо: в дитини є певні межі працездатності, і що менший малюк, то швидше вона знижується. Дош­кільня­та особливо швидко втомлюються. Це пов'язано з висна­женням нервових клітин, зумовленим нестійкістю нерво­вих процесів, підвищеною збудливістю кори головного мозку. Ось чому так важливо запобігти виникненню вто­ми, своєчасно виявити перші її ознаки і якомога швидше їх зняти. У цьому педагогам стануть у пригоді малі фор­ми активного відпочинку.

Наукові дослідження М.В. Антропової, О.Д Дубпгай, Є.С. Вільчковського, Л.В. Веремкович, Н.І. Телінчі засвід­чують, що перші ознаки втоми в дітей п'ятого року життя проявляються на сьомій — дев'ятій хвилині, а в дітей шостого року — через 10—12 хвилин.

Н.М. Аскаріна виділяє такі основні ознаки втоми ді­тей: порушення нещодавно сформованих умінь; уповіль­нення координації рухових дій; примітивне маніпулювання (перекладання предметів, що лежать на столі, постукування по столу тощо), підвищення дратівливості, погойдування, позіхання; поява вже втрачених автоматичних рухів (смоктання пальців, розгойдування). Т.І. Дмитренко вказує ще на одну ознаку втоми дитини — порушення зорових та слухових реакцій.

Працездатність дошкільнят поновлюватиметься швид­ше, якщо процес збудження на якийсь час переключити на інші центри кори головного мозку. Адже, як зазначав К.Д. Ушинський, дитина стомлюється не внаслідок діяльності, а через її одноманітність та однобічність.

Малі форми активного відпочинку (фізкультхвилинка, фізкультпауза) допомагають запобігти розумовій втомі, по­в'язаній з активною розумовою діяльністю дітей та трива­лим нерухомим сидінням.

Відповідно до методичних рекомендацій фізкультхви­линка проводиться під час навчальних занять протягом 2—3 хвилин, а фізкультпауза — між заняттями і триває 5—10 хвилин. Комплекси вправ для малих форм активного відпочинку слід змінювати кожні 2—3 тижні. Змінювати можна не весь комплекс, а лише окремі вправи, вихідні положення, амплітуду рухів, що створює враження новизни, завдяки чому діти виконують вправи з інтересом.

Фізкультхвилинки

Узагальнюючи та систематнзуючи дослідження Є.С.Вільчковського,
Т.І. Дмитренко, Н.О. Ноткіноі,
Г.П. Лєскової, сформулюємо основні вимоги до вибору вправ для фізкультхвилинок:

• вправи мають відповідати віковим особливостям до­шкільнят; бути простими , цікавими й доступними, мати ігровий характер, бути зручними для виконання на обмеженій площі, емоційними й досить інтенсивними;
• вправи мають бути знайомі дітям, щоб не витрачався час на їх пояснення та розучування;
• комплекс вправ має спрямовуватися на основні великі м'язові групи і знімати статичну напругу, викликану тривалим сидінням;
• обов'язково слід добирати такі вправи, як потягуван­ня, випрямляння та вигинання хребта, на розпрямляння грудної клітки, що виконується з одночасними рухами рук угору і врізнобіч — вони сприяють випрямленню хребта та підвищують тонус м'язів-розгиначів тулуба;
• рухи за своїм характером мають бути протилежними положенню тулуба, ніг, голови, рук дітей під час занять (вправи з випрямлянням ніг та тулуба, з нахилами й поворотами тулуба, розведенням плечей (рук) врізнобіч, підніманням голови);
• обов'язковими мають бути вправи високої інтенсивності: 10—12 присідань, 30—40 секунд бігу на місці, 10—15 або 18 стрибків тощо;
• вправи мають узгоджуватися з видом і тематикою за­нять, характером діяльності;
• остання вправа має спрямовуватися на зниження фі­зичного навантаження (повільне піднімання рук угору та опускання вниз у поєднанні з глибоким вдихом та повним видихом).

Така робота з дошкільнятами вимагає особливої уваги з боку педагогів. Потребує, зокрема, дозування і кіль­кість вправ. Так, у середній і старшій групах слід подовжити тривалість фізкультхвилинок до 4—5 хвилин за рахунок збільшення кількості фізичних вправ до 5—6 та їх дозуван­ня до 5—6 разів (якщо фізкультхвилинка складається лише із загально-розвивальних вправ); кількість стрибків має становити не менше 18 з однією паузою. Дві хвилини, які буде додано до рухової діяльності дітей, не позначаться на рівні засвоєння знань дітьми, проте це буде одним з важливих кроків у справі турботи про їхнє здоров'я.

За усталеними методиками вправи для фізкультхвили­нок, зазвичай, виконуються з таких вихідних положень: си­дячи за столом, стоячи за столом, біля столу. Але чому б дітям не вийти з-за столів і не виконувати вправи, скажі­мо, на килимку? Це забезпечить їм простір і дасть змогу виконувати вправи з різних вихідних положень (лежачи на спині, боці, животі), що має велике значення для корекції хребта. Крім того, на килимі діти можуть виконувати ігрові вправи на розвиток гнучкості та рухливості хребта: проги­нання та вигинання тулуба («зла та лагідна кішечка»), пов­зання по підлозі з опорою на кисті рук та коліна як «собач­ка». «черепашка», «жучки», «змія».

Оскільки основною вимогою щодо вибору фізичних вправ є нахили тулуба у напрямку, протилежному його по­ложенню під час занять (а сидять діти зазвичай нахилив­шись уперед), недоцільно обмежуватися в комплексі ли­ше однією вправою для розтягування хребта (нахилом уперед), як у більшості пропонованих комплексів.

Мовно-рухливі фізкультхвилинки, на нашу думку, слід доповнювати загально-розвивальними вправами (2—4) з по­воротами та нахилами тулуба в різні боки, прогинанням убік-назад (подивись на п'яточку ноги), нахилами голови назад, поєднувати з повзанням, бігом.

Проведення під час фізкультхвилинок лише хоровод­ної рухливої гри також не забезпечить відновлення працездатності. Таку гру слід обов'язково поєднувати з двома-чотирма загально-розвивальними вправами або одним-двома основними рухами (ходьбою, бігом, підлі­занням, вправами з м'ячами), правильно їх комбінуючи.

Від одноманітних динамічних напружень на заняттях з образотворчої діяльності та письма в дітей стомлюються м'язи рук. Тому тут будуть доречними вправи для зап'ясть рук та пальчикові ігри, які не тільки знімуть втому, а й сприятимуть розвитку в дітей творчості. До того ж пальцева моторика, за даними досліджень М.М. Коль­цової, стиму­лює дію мовних зон кори головного мозку, розвиває ува­гу, пам'ять, уяву, процеси, пов'язані зі становленням та вдосконаленням мови. На заняттях із образотворчої діяль­ності тулуб дітей часто перебуває у зігнутому положенні. Саме тому пальчикові ігри мають поєднуватися із загально­-розвивальними вправами (3—4): інтенсивним потягуван­ням, випрямлянням хребта, розпрямлянням грудної клітки у поєднанні з рухами рук угору, в різні боки або руками «в замку» за спиною тощо. У свою чергу, дуже корисно по­єднувати із загально-розвивальними вправами гімнастику для очей.

У кінці кожної фізкультхвилинки варто запропонувати заспокійливу ходьбу та вправи на розслаблення та від­новлення дихання.

Фізкультпаузи

Від змісту та організації відпочинку між заняттями знач­ною мірою залежить працездатність дітей протягом дня. Вона підвищується, якщо відпочинок включає в себе ак­тивні та емоційні дії. Крім того, організована активна діяль­ність дітей на перервах запобігає зайвій метушні та безладдю.

Фізкультурні паузи можна проводити в спортивній залі, груповій кімнаті або на майданчику.

До комплексу фізкультпауз зазвичай пропонують вклю­чати вправи з м'ячем, ходьбу по колоді, стрибки вглиби­ну, через скакалку тощо. Крім того, пропонуємо активно використовувати різні вправи з підлізанням, пролізанням, лазінням та повзанням, які сприяють розвиткові м'язів ту­луба, гнучкості та рухливості хребта. Як не дивно, ці ос­новні рухи, які мають велике оздоровче значення, і досі не знайшли свого застосування в жодній методичній розробці.

Фізкультурні паузи можуть бути й комбінованими і складатися з комплексу загально-розвивальних вправ та рухливих ігор, уже знайомих дітям. Наприклад: спочатку виконується 6—7 вправ (дозування 5—8 разів залежно від віку дітей), а потім проводиться гра великої або середньої рухливості (одне-два програвання). У кінці комплексу обо­в'язковими є вправи на розслаблення.

На повітрі загально-розвивальні вправи (6—7) можна по­єднати з двома-трьома основними рухами: різними ви­дами бігу (прямо, оббігаючи дерева, долаючи перешко­ди), ходьбою по колоді (по поваленому дереву, сніговому валу), підлізанням під дугою (в обруч, під мотузкою, під низькими гілками дерев тощо), метанням в ціль та на даль­ність. Загально-розвивальні вправи у групі доцільно поєд­нувати з різними видами повзання, підлізання, перелізан­ня, стрибками, вправами з м'ячем тощо.

Ігри малої та середньої рухливості можна поєднати з такими основними рухами (до трьох), як біг, стрибки, вправляння у рівновазі, підлізання, метання.

Гру великої рухливості можна поєднувати з грою се­редньої рухливості (хороводною) — на початку фізкультпаузи та грою малої рухливості наприкінці її. Ігри повто­рюються по 2—3 рази.

У комплексах фізкультпауз можна використовувати пан­томіми, рухові шаради. При цьому діти не тільки охоче ру­хатимуться, але й фантазуватимуть, створюватимуть певні образи. Можна запропонувати малятам самостійно приду­мати вправи імітаційного характеру й відтворити їх у міміці та пантомімі, наприклад: зобразити рухи тварини, інопла­нетянина, ходу маленької дитини, дорослого, який поспі­шає на роботу. Такі вправи подобаються дошкільнятам.

Змістом фізкультурних пауз може також бути самостій­на діяльність дітей з використанням різноманітного облад­нання, дрібного інвентаря, заняттями на «міні-стадіонах». Це сприяє виробленню в дітей навичок самоорганізації. Проте така діяльність має контролюватися педагогом, аби запобігти зайвому збудженню дітей, а також тому, щоб вони не захоплювалися великою кількістю вправ одночасно.

У фізкультпаузі можна використовувати вправи «Плас­тик шоу» (М.М.Єфименко), ритмічну гімнастику-аеробіку (С.Б.Бочкова). Під веселі, динамічні мелодії слід доби­рати нескладні за структурою вправи, які діти легко за­своюють і ще з більшим задоволенням виконують. Це чу­дова можливість для формування скоординованості рухів, танцювальних і музичних здібностей, адже, рухаючись під музику, діти стають природнішими, граційнішими, стрункішими.

Наприкінці фізкультурної паузи фізичне навантаження слід знизити, запропонувавши вихованцям вправи на роз­слаблення та відновлення дихання або ігри малої рухли­вості. Фізкультпауза має закінчуватися за 2—3 хвилини до початку наступного заняття, щоб діти змогли заспокоїтись і своєчасно до нього підготуватись.

Систематична, послідовна й творча робота з орга­нізації фізкультхвилинок та фізкультпауз забезпечує достатній рівень функціональної діяльності всіх орга­нів та систем організму дітей, їхній загальний бадьо­рий стан.