Перспективи психоло­гічної герменевтики

Чепелєва Наталія Василівна

Чепелєва Н. В. є відомим фахівцем в галузі когнітивної та практичної психології. Започаткувала новий напрям вітчизняних психологічних досліджень - психологічну герменевтику, завданням якої є розробка проблем розуміння та інтерпретації реальності, у тому числі психічної реальності людини, її особистого досвіду. Нею створено оригінальну концепцію розуміння тексту, авторська програма формування читацької діяльності. Обгрунтувала концепцію фахової підготовки практичного психолога, яка була втілена у навчальний процес педагогічного факультету Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Народилася 14 липня 1949 р. у
м. Львові.

У 1971 р. закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, факультет кібернетики.

У 1971 – 1983 рр. – молодший науковий співробітник, аспірантка, старший науковий співробітник НДІ психології УРСР.

З 1983 р. доцент кафедри психології, докторант Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького.

У 1991 – 2000 рр. – завідувач кафедри психології та педагогіки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

З 1997 р. – заступник директора з наукової роботи Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України.

Автор і співавтор понад 300 наукових праць, зокрема: «Культура читання», «Психологія читання тексту студентами вузів», «Психологічна культура майбутнього вчителя», «Основи практичної психології», «Психологія особистості: словник-довідник» «Педагогічний словник», «Історія психології: Навчально-методичний посібник». Член редколегії ряду наукових збірників та журналів.

З 2001 р. – професор кафедри педагогіки та психології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця.

Чепелєва Н.В. бере активну участь у підготовці освітянських та науково-педагогічних кадрів. Успішно керує науковою роботою аспірантів. Під її керівництвом захищено 13 кандидатських та 2 докторські дисертації.

Голова експертної ради ВАК України з психологічних наук.

Проблема розуміння стає однією з центральних проблем не лише психології, а всіх гуманітарних наук. Вона привертає увагу фахівців із теорії пізнання, логіки та методології науки, дослідників у галузі соціології, естетики, історії та філології. Пов'язано це передусім із тим, що сучасна культура дедалі частіше має справу із ситуаціями, коли виникаюча потреба в розумінні дедалі більше усвідомлюється як щонайважливіший факт духовного життя особистості. Сам характер сучасних процесів комунікації, інтерпретації, тлумачення різного роду повідомлень висуває на перший план необхідність розробки загальної теорії розуміння.

Дослідження проблематики розуміння має досить давню традицію і в психологічній науці. Однак нез'ясованими залишилося багато питань стосовно психологічних механізмів розуміння, його зв'язків з іншими психічними процесами, передусім мисленням і мовленням, психологічних та інших чинників, що зумовлюють цей процес. Зокрема, майже не розробленим є особистісний аспект розуміння, значущість якого дедалі більше усвідомлюється дослідниками, що розробляють цю проблематику. Насамперед це стосується особливостей розуміння та інтерпретації особистістю власного досвіду і навколишньої дійсності, з'ясування механізмів і чинників даного явища, його впливу на поведінку й розвиток особистості.

Проблемами розуміння, інтерпретації і пояснення повідомлень займається герменевтика, яка протягом довгої історії розвитку напрацювала цілу низку правил, прийомів, методів тлумачення текстів різних типів. Основним її завданням є побудова теорії та загальних правил інтерпретації й розуміння текстів. Причому предметом дослідження герменевтики є не лише аналіз логіко-граматичної структури тексту, а й особистісний аспект розуміння та інтерпретації, тобто з'ясування намірів, мотивації, цілей і прагнень автора тексту, ролі особистого досвіду суб'єкта в процесах розуміння та інтерпретації.

Психологічна герменевтика розглядається нами як напрям досліджень, що має вивчати психологічний аспект загальної герменевтичної проблемати ки, тобто проблеми розуміння та інтерпретації реальності, у тому числі психічної реальності людини, її особистого досвіду, який зафіксовано в різного роду текстах, з'ясовувати психологічні механізми розуміння та інтерпретації вербальних і невербальних повідомлень, їх залежність від особистісних характеристик людини.

При цьому ми приймаємо характерну для сучасного постструктуралізму ідею про те, що не лише свідомість особистості можна уподібнити до певної суми текстів, а й дії людини, події її життя [1]. Зазначмо при цьому, що текст тлумачиться нами в широкому семіотичному розумінні – і як текст, представлений у письмових джерелах, і як повідомлення, що породжується клієнтом у психотерапевтичному процесі, і як текст, який творить людина у внутрішньому діалозі, намагаючись осмислити, зрозуміти себе, свій досвід, власні проблеми. Отже, текст виступає засобом інтерпретації не лише навколишньої дійсності, але й іншої людини, а крім того, одним із провідних засобів саморозуміння.

Таким чином, ми виходимо з того, що текст, передусім текст оповідний (наратив), організовує, структурує та артикулює життєвий досвід людини. Як зазначав П. Рикер, тільки в тій чи іншій формі оповіді – оповіді на тему повсякденного життя, історичної оповіді – життя набуває єдності і може бути розказане [1], а значить, додаймо від себе, і репрезентоване як собі, так і іншим. Інакше кажучи, намагаючись осмислити власний досвід, оповісти про нього іншому, ми накладаємо на нього певні наративні структури, що виступають у вигляді відповідних інтерпретаційних рамок.

Іншими словами, людина, намагаючись осмислити, описати, висловити власний досвід, шукає відповідний сюжет, який міг би впорядкувати певні події її життя, наприклад літературний, історичний, архетипічний, міфологічний тощо, тобто сюжет, тими чи іншими засобами зафіксований у культурі. Першим на цей факт звернув увагу З. Фрейд, і міф про царя Едипа став одним із найпоширеніших не тільки психологічних, а й культурних сюжетів ХХ ст.

У зв'язку з цим виникає питання про типові для нашої культури, теперішньої історичної ситуації сюжети, у які втілювався б наш досвід. Видається, що психологічні проблеми та ускладнення, із якими зіткнулося багато людей у пострадянських країнах, пов'язані, крім іншого, з утратою «звичних сюжетів», із неможливістю або зі складністю знаходження нових, а отже, і з утратою ідентичності – як особистісної, так і культурної, соціальної, національної.

 Проблема відношень між розповіддю-наративом і життям тлумачиться як вияв специфічних наративних способів осмислення світу, що є особливо характерним для буденної свідомості, як основний спосіб освоєння світу, осмислення власного життя або певної життєвої ситуації і, мало того, як особлива форма існування людини, як властивий лише їй модус буття. Останнім часом вона стала предметом підвищеного інтересу в найрозмаїтіших наукових дисциплінах. Так, Е. Бенвеніст, аналізуючи роль мови в теорії Фрейда, відзначав, що суб'єкт користується з мовлення, розповіді для того, щоб «подати» себе собі самому таким, яким він хоче бачити себе сам і спонукає «іншого» до такого бачення. Його мовлення – це поклик і волання, заклик, іноді шалений, звернений до іншого через мовлення, у формі, у якій він несамовито прагне самоствердження, заклик, часто нещирий, із метою надати собі індивідуальності у власних очах. Самим фактом мовлення до когось людина, що говорить про себе, уводить іншого в себе і завдяки цьому пізнає себе, порівнює себе, утверджує себе такою, якою вона прагне бути, і кінець кінцем створює собі минуле («історизує себе») через повідану історію, неповну або фальсифіковану [2]. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликають праці представників соціального конструктивізму, які для обґрунтування своєї теорії особистості звертаються до концепції текстуального мислення, постулюючи принципи самоорганізації свідомості та специфіку її особистісного самопокладання за законами художнього тексту. Головна ідея цього напряму полягає в тому, що переконання, звичаї, закони, поділ праці та інше, що творить наші со­ціальні реальності, конструюються представниками культури в процесі їх взаємодії [3]. Іншими словами, спільноти конструюють ті інтерпретаційні схеми, які ми засвоюємо в процесі соціалі­зації і накладаємо на реальність, намагаючись збагнути її.

Дж. Брунер також розрізняє наративний модус cамоосмислення й сaморозуміння і більш абстрактний науковий модус, який він називає парадигматичним. Останній краще пристосовано для теоретично-абстрактного саморозуміння людини; він абстрагується від конкретики індивідуального досвіду, від безпосереднього життєвого контексту, тоді як «наративне розуміння» занурене в життєвий контекст, тому є найкращим засобом для передавання людського досвіду та пов'язаних із ним суперечностей. Згідно з Брунером, утілення досвіду у форму історії, оповіді дає змогу осмислити його в інтерперсональній, міжособистісній сфері, оскільки форма наративу, що вироблена в ході розвитку культури, уже сама по собі передбачає історично опосередкований досвід міжособистісних стосунків (цит. за [4]).

На нашу думку, наративний модус розуміння людини є продуктивним і в психотерапії, оскільки саме він дає змогу не тільки осмислити суть ситуації клієнта, але й допомогти йому розібратися в собі, вибудувати більш продуктивну «історію», що позбавлена багатьох суперечностей, проблем і внутрішніх конфліктів, «історію», із якою він міг би примиритися, прийняти її як власну історію або ж як план, за яким можна створювати подальшу «історію» власного життя. Тобто психолог повинен допомогти людині отримати «задоволення від тексту» (так, як розумів це Р. Барт), допомогти їй створити історію життя, яке вона захотіла б прожити.

І якщо ми приймемо ідею особистості як самооповіді, розуміючи під останньою культурно санкціоновані способи оповідання про себе та інших, про певні етапи власного життя, то суть роботи психолога повинна тлумачитися як спільна з клієнтом інтерпретація, вибудова для нього нового тексту – нової, продуктивнішої життєвої історії – із виправленнями якщо не всiх, то багатьох «викривлень», заповненням «прогалин», проясненням «буйків затопленого смислу». Сам клієнт зробити цього не в змозі, оскільки «псування тексту» ним, як правило, не усвідомлюється, потрібен «читач» (до того ж кваліфікований), який у співтворчості з «автором» (клієнтом) синтезує новий смисл, допоможе створити новий текст, нову історію, по суті нову життєву концепцію. До того ж для клієнта типовою є тенденція знеособлення тексту, знищення в ньому автора (тобто самого себе), намагання сховатися за анонімним, знеособленим «типовим» сюжетом. Завданням психотерапевта є дати текстові автора, тобто допомогти клієнтові взяти на себе відповідальність за власний текст-історію, а через нього – за власне життя, від­чувши себе його творцем.

Таким чином, текст (наратив) можна розглядати як засіб саморозуміння («історія для себе») та як засіб самопред'явлення («історія для іншого»). Звичайно цей текст може не мати нічого спільного зі справжньою історією життя або ж значно відрізнятися від неї. Для психолога важливою є не справжня історія, а ті її фрагменти, які, як говорив А.Лоренцер, викликають конфлікти й страждання [5]. Іншими словами, людина, з одного боку, створює досить цілісний текст, що відбиває історію її життя, а з другого – може цей текст-як-історію переструктуровувати, перекомпоновувати, вибирати з нього окремі фрагменти для осмислення себе та для пред'явлення себе іншому.

Значущість тексту власної історії для психолога пояснюється ще й тим, що в ньому зафіксовано базову життєву концепцію, через яку, ніби через «інтерпретаційний фокус», заломлюються всі події, проблеми людини. На це першим звернув увагу А.Адлер. Звичайно, у такому тексті можливі «викривлення», «спотворення». Вони мають свої внутрішні причини, викликаючи ті чи інші порушення смислових зв'язків, «викривлення» смислу. Як уже зазначалося, «викривлення тексту», як правило, не усвідомлюється самим су­б'єктом. Завданням психологічної герменевтики і є відновлення порушених зв'язків, відновлення, наскільки це можливо, вихідного тексту, із яким би особистість примирилася, прийняла його як власну історію.

Розумінню себе сприяє не тільки усвідомлення та прийняття власної «історії», але й засвоєння, а іноді й присвоєння «історії» іншого. Причому така історія, тобто інші тексти, історія, що була почута, спостереження за іншими та створення спостерігачем їх історії, а також осмислення й присвоєння історії героїв літературних та інших художніх творів служать засобом не лише саморозуміння, а й саморозвитку, самопроектування. Як зазначав Рикер, розуміти себе означає розуміти себе перед текстом і сприймати з нього стан певного Я, що відрізняється від мене, який щойно взявся до читання [1]. Тобто не тільки світ породжує текст, а й текст породжує світ, а значить і людину в ньому.

У зв'язку з викладеним можна визначити основні проблеми, що стоять перед психологічною герменевтикою.

Насамперед сформулюймо провідні положення, на які слід спиратися, розробляючи проблематику психологічної герменевтики:

 Прийняття положення про те, що людський досвід зафіксовано та представлено у формі тексту (або квазітексту) і відповідно може бути прочитано.

Настановлення на роботу зі смислами (а не із значеннями), які й схоплюються, і виражаються в мовленні, дискурсі, тексті, символічних діях тощо.

 Усвідомлене настановлення на діалог, що передбачає інтерпретацію, тлумачення, а не пасивне, безстороннє сприймання тексту іншого. Інакше кажучи, орієнтація на «вияв прихованого смислу, що стоїть за очевидним смислом» (Рикер). Це, у свою чергу, можливо лише в процесі взаємодії, зіткнення смислів співрозмовників.

 Усвідомлення того, що доступ до реальності, у тому числі й до пси­хічної реальності людини, ми маємо передусім через мову, яка розу­міється в широкому семіотичному значенні.

 Орієнтація на роботу з контекстами, тобто усвідомлення того, що кожне явище, подія занурені в контекст і, залежно від контексту, їх значення може висвітлюватися по-різному.

Серед актуальних проблем, що стоять перед психологічною герменевтикою, передусім виділяється проблема тексту як засобу фіксації і вираження внутрішнього досвіду особистості. Очевидно, тут не досить тих характеристик тексту, які традиційно застосовуються в психолінгвістиці, лінгвістиці тексту при описі письмових творів: зв'язності, цілісності, структурності, завершеності, предметно-смислової вичерпності тощо. Доцільним є звернення до тлумачення тексту в структуралізмі й постструктуралізмі.

Структуралістський підхід до тексту-наративу передбачає розгляд його як замкнутої завершеної структури, що включає такі характеристики, як послідовність і завершеність дії, наявність подій, що змінюють одна одну, розташовані в хронологічному або принаймні підпорядкованому якійсь єдиній логіці порядку, оцінка найбільш значущих подій та афективне ставлення до них оповідача. Іншими словами, наратив у контексті структуралістського підходу являє собою трансформацію невпорядкованих життєвих подій у єдину послідовність, вибудувану виходячи із загальної життєвої концепції оповідача, що визначає внутрішню логіку розгортання тексту.

Однак у реальності такі чітко вибудувані автонаративи трапляються рідко, вони є наслідком складної рефлексивної роботи, яка не під силу багатьом і є радше фактом літератури, ніж життя. Тому, говорячи про особливості наративу, який породжується людиною в життєвих, психотерапевтичних та інших ситуаціях, слід ураховувати ідеї, сформульовані останнім часом у постструктуралістській літературі і пов'язані з іменами Ю. Кристевої, Ж. Деррида, Р. Барта та деяких інших дослідників, які великою мірою продовжують лінію дос­ліджень Ж. Лакана.

У постструктуралізмі, порівняно із структуралізмом, змінюються як підхід до людини, так і підхід до тексту. У розумінні людини представниками цього підходу на перше місце виступають несистемні, неструктуровані явища. Замість структурної логічної впорядкованості свідомості приходить її розуміння як розімкненої, хаотичної «магми» бажань, прагнень, устремлінь, запитань до зовнішнього світу, що лише частково визначаються соціальним і культурним досвідом людини. При аналізі тексту об'єктом вивчення стає передусім контекст, тобто та сукупність індивідуальних явищ і рис, яка стоїть за текстом, визначаючи його. Несистемні, унікальні, нерозчленовані явища, усе те, що виходить за межі впорядкованості, постає як випадкове, утілює свободу, ірраціональність у людських діях [6].

Текст, таким чином, розуміється як простір, де відбуваються процеси утворення значень і смислів, тобто процеси означення та осмислення. Тому він підлягає спостереженню не як закінчений, замкнений у своїх межах продукт, а як створення смислів, «підключення» до інших текстів, інших кодів, що відбувається на наших очах і тісно пов'язане з культурою, суспільством, історією. Причому такий зв'язок – це відношення не детермінації, а цитації.

Отже, для тексту самооповіді, автонаративу характерною є множинність смислів, до того ж множинність, яку неможливо відкинути, а часто – і конфлікт смислів. Характерними для наративу є також незавершеність, фрагментарність дискурсу, уривчастість і надмірність текстів, спрямовані на порушення традиційної зв'язності оповідання, а іноді, навпаки, надзв'язність, нав'язлива надмірність, що утруднює цілісне сприймання тексту.

Другу проблему, що постає перед психологічною герменевтикою, можна сформулювати як проблему механізмів породження текстy-історії, автонаративу, тобто механізмів об'єктивації, утілення досвіду в певному сюжеті, перетворення його на наративну структуру. Тут, на наш погляд, продуктивним є звернення до механізмів створення метафори, оскільки метафоричність також є однією з ключових характеристик автонаративу.

У контексті означеної проблеми найбільш значущою є одна з теорій метафори, що групується навколо ідеї «семантично аномальної», або «парадоксальної», предикації. У цій теорії акцент переноситься на механізми створення метафор, на суб'єк­тивно вироблювані самою людиною ситуативні (контекстуальні) правила й норми синтезу нового значення, а також межі розуміння його іншими, яким адресовано висловлювання. Такий підхід дає можливість розглядати метафору як провідний механізм смислопородження [6].

Метафора, таким чином, відволікається від усталеного бачення предмету, пропонує його смислову інтерпретацію, яка ніби вводить предмет у новий контекст, інший смисловий простір. Метафоричне значення, за Рикером, полягає в семантичному конфлікті і народжується з руїн реального значення, яке спирається на буденне застосування слів. Метафоричне висловлювання зводить воєдино, здавалося б, несумісні смисли, відкриваючи шлях до створення нових понять. Образна схема, мовлення та поняттєвість утворюють ніби єдиний потік і замикаються на досвіді су­б'єкта, його присутності в життєвому світі [7].

Наступна актуальна для психологічної герменевтики проблема – визначення процедур аналізу, інтерпретації тексту самооповіді, автонаративу.

У глибинній герменевтиці Лоренцера розрізняються логічне і сценічне розуміння. Якщо перше передбачає встановлення зв'язності висловлювань суб'єкта, то друге дає змогу виявити ті ситуативні смислові єдності, ті «точки», що викликали конфлікти й страждання. На відміну від нього, інший представник герменевтичного тлумачення психоаналізу Ю. Габермас бачить мету психоаналізу у зв'язній розповіді пацієнтом історії власного життя. Зв'язно розповівши історію життя, ліквідувавши всі «прогалини», пацієнт звільняється від неврозу, а отже, і від «систематичних викривлень комунікації». Однак, як справедливо відзначає Лоренцер, справжня історія життя почасти має лиш опосередковане відношення до тих смислових зв'язків, які склалися в психіці пацієнта [8].

На наш погляд, слід насамперед визначити характер тексту, що його створює суб'єкт, дотримуючи принципу породження наративу тут-і-тепер. Тобто ми повинні з'ясувати, з чим маємо справу – зі справжньою «історією», грою в текст, грою текстом (грою означуваними) чи із cи­мулякром. Іншими словами, ідучи за Ж. Бодріяром [9], слід визначитися, із чим саме ми працюємо: із текстом, що позначає реальність; із текстом, який маскує реальність; із текстом, що маскує відсутність реальності; чи з текстом-фікцією (симулякром), ніяк не пов'язаним із реальністю, що ним позначається, текстом, у якому зафіксовано смисл, що не відповідає собi самому. І, очевидно, процедури роботи з кожним із цих текстів повинні бути різними. У визначенні таких процедур також убачається одне з актуальних завдань психологічної герменевтики.

Відтак наступне завдання – визначити процедури аналізу тексту-наративу. Тут явно не досить структурного аналізу. Можливо, слід звернутися до запропонованих Бартом принципів текстового аналізу. За Бартом, текстовий аналіз не ставить перед собою мети опису структури твору. Завдання, на його думку, полягає не в тому, щоб зафіксувати певну сталу структуру, а радше в тому, щоб провести рухливу структурацію тексту, проникнути в смисловий обсяг твору, у процес означування, спробувати вловити та класифікувати не всі смисли тексту (це неможливо), а радше ті форми, ті коди (культурні, особистісні, індивідуальні), через які йде їх виникнення. Текстовий аналіз, отже, простежує шляхи творення смислів, не ставлячи перед собою завдання віднайти єдиний смисл або навіть один із можливих смислів тексту. Таким чином, текстовий аналіз – це не пояснення тексту, а спроба вловити оповідь у процесі її становлення. Саме «розсмикування тексту на нитки» становить різницю між структурою (об'єктом структурного аналізу у власному значенні цього слова) і структурацією – об'єктом текстового аналізу [10].

Нам такий підхід видається продуктивним, проте це не значить, що ми можемо механічно переносити запропоновані Бартом процедури аналізy письмових текстів на аналіз автонаративу, як це намагаються зробити деякі автори.

Таким чином, психологічна герменевтика ставить перед дослідниками завдання, розв'язання яких не лише дасть змогу з'ясувати сутність процесу розуміння та інтерпретації людиною власного досвіду, визначити його психологічні механізми і їх вплив на особистісне зростання, а й сприятиме дослідженню проблеми розуміння в контексті національної та світової культури, пов'язуючи розуміння з буденним і професійним життям особистості, із її індивідуальними, віковими та іншими особливостями. Психологічна герменевтика має прикладне значення для педагогічної та практичної психології, сприяючи в першому випадку не лише формуванню в учнів тих чи інших прийомів розуміння, але передусім розвиваючи в них здатність до розуміння як ключову якість особистості ХХІ ст. Розробки в галузі психологічної герменевтики дадуть також змогу розв'язати одну з найактуальніших проблем вітчизняної практичної психології – проблему розробки процедури психоконсультативної та психотерапевтичної роботи, яка була б адекватна нашій національній свідомості і національній культурі.

Література

1. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. — М.: Akademia, 1995.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М., 1974.

3. Фридман Д., Комбс Д. Конструирование иных реальностей. — М.: Класс, 2001.

4. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. — М.: Интрада, 1998.

5. Лоренцер А. Археология психоанализа: Интимность и социальное страдание. — М.: Прогресс-Академия, 1996.

6. Культурология. ХХ век. Словарь. — СПБ.: Университетская книга, 1997.

7. Рикер П. Живая метафора // Теория метафоры. — М.: Прогресс, 1990. p— С. p435 — 455.

8. Руткевич А. М. Глубинная герменевтика А. Лоренцера // Логос. — 1992. — № 3. — С. p146 — 164.

9. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. — М.: Добросвет, 2000.

10. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М.: Прогресс, 1989.