Батьківська сім'я як важливий чинник гендерної соціалізації дитини

Коростіль Марія Петрівна

В умовах наявної в Україні кризи сімейних та подружніх взаємин ( великої кількості розлучень , негативних тенденцій у розвитку процесів народжуваності і смертності , малодітності сімей , їх конфліктогенності тощо ) проблема гендерної соціалізації дитини набуває особливого значення .

Другим народженням людини , вважав В . О . Сухомлинський , становлення чоловіка та жінки у підлітковому віці : « Немає абстрактного під ­ літка , як часто звикли називати лю ­ дину цього віку , є конкретна людська особистість – чоловік чи жінка , які народжуються на наших очах », – писав він . І підкреслював , що входження підлітка у соціальне середовище здійснюється шляхом засвоєння статевих ролей та культури шлюбно - сімейних взаємин , наслідування взаємин у батьківській сім ? ї : « Усвідомлення того , що він такий же чоловік , як і його батько , є для хлопчика великим одкровенням . Він починає розглядати відносини батька й матері з нової точки зору, бачить у них те, чого не бачив раніше».

Підлітки оцінюють власні цінності та форми поведінки, порів­нюючи їх з прийнятими у бать­ківській сім'ї. Зрозуміло, що сім'ї належить вирішальна роль у процесі їх формування і в боротьбі між незалежністю та взаємозалежністю. Найважливіші завдання бать­ківства є парадоксальними. З одного боку, успішні батьки забезпечують дітям почуття захищеності і підтримки, з іншого – батьки хочуть, щоб їх діти виросли незалежними, дієздатними членами суспільства. Стилі батьківської сім'ї можуть суттєво впливати на мотиви прагнення підлітків до дорослості. Однак незалежно від типу сім'ї, мета батьків – допомогти дитині засвоїти гендерні ролі, щоб якнайкраще адаптуватись до дорослого життя та якнайповніше самореалізуватись у будь-яких сферах життя та діяльності.

Англійський письменник Г.К. Честертон вміло підмітив: «Діти не люблять слухатися своїх батьків, зате охоче їх наслідують». Чим старшими ми стаємо, тим частіше помічаємо, що повторюємо слова, почуті в дитинстві від мами з татом, і взагалі дивимося на світ, керуючись їх точкою зору. З роками кожен з нас все ясніше розуміє те, на що вже давно звернули увагу психологи: образ думок дорослої людини, її манера поведінки, особливості відносин з іншими людьми закладаються ще в дитинстві під впливом прикладу власних батьків. Особливо це стосується шлюбно-сімейних відносин та батьківських установок. Тому що давно помічено, що доросла людина в своїй сім'ї довільно, а часто й мимовільно прагне реалізувати ту модель відносин, котру засвоїла в дитячі роки на прикладі своїх батьків.

Одним із перших звернув на це увагу Ерік Берн, котрий створив оригінальну, хоча й не безперечну теорію людських взаємовідносин. Спираючись на ідеї Берна, його послідовники розробили систему сімейної психотерапії, засновану на принципі корекції негативного дитячого досвіду. В межах цієї системи передбачається, що жінка, яка переймає модель відносин своїх батьків, засвоює життєву позицію, котра може бути визначена або як материнська, або як дочірня. Якщо в батьківській сім'ї домінувала сильна енергійна мати, котра ще й приділяла дочці максимум уваги і турботи (нехай інколи і в строгій формі), то у дівчинки на маминому прикладі формується материнська позиція. Надалі вона прагне стати своїм близьким надійною і турботливою матір'ю, котра все знає краще за всіх і завжди готова допомогти, а інколи й посварити (приструнити).

Якщо ж главою сім'ї був батько, то жінка швидше всього засвоїть роль дочки. Вона на все життя збереже в собі маленьку дівчинку, котрій легше притулитися до чийогось сильного плеча, ніж самій нести вантаж вирішення життєвих проблем.

У подібному становищі опиняються і чоловіки. Маючи в дитинстві приклад сильного домінуючого батька, хлопчик прагне бути подібним до нього і переймає батьківську роль – роль господаря і глави, відповідального за свої рішення і готового стати опорою близьким. Якщо ж батько з якихось причин не був таким прикладом і реальна перевага була на стороні матері, то у хлопчика формується пасивна синова позиція. В його житті жінка завжди буде потрібна для того, щоб отри мати від неї материнську підтримку і ласкаве погладжування по голові, щоб виплакати, вткнувшись в її спідницю, сльози розчарування, образи й гніву.

Легко уявити, як складеться сімейне життя, коли подорослішають дівчинка і хлопчик, додадуть до нього свої сформовані в дитинстві позиції. Відносини можуть скластися цілком гармонійно, якщо ці позиції доповнюють один одного, тобто материнська співпадає з синовою або ж батьківська з дочірною. Тоді один із подружжя з легкістю приймає роль лідера, котра цілком узгоджується з душевним складом іншого, готового йти назустріч, слухатися і підпорядковуватися. Відносини, нехай і нерівноправні, зате природні і задовольняють обох. Така сім'я є цілком благополучною, хоча не може бути хорошим прикладом: адже у багатьох інших випадках баланс ролей може скластися по-іншому.

Набагато гірше, якщо таке поєднання відсутнє. Сутички в подружній парі материнської і батьківської позицій приводить до виснажливої боротьби за лідерство, в котрій найчастіше обидві сторони приречені на поразку.

Якщо ж подружжя приносить в сім'ю власну дочірню і синову позиції, їх відносинам теж не позаздриш. І чоловік, і дружина не в стані приймати відповідальні рішення і прагнуть перекласти цей вантаж на плечі іншого. Обоє шукають і не знаходять в іншому підтримки і опори. В результаті виникає взаємна незадоволеність, котра ще більше посилюється, якщо і чоловік і дружина за старою звичкою продовжують шукати поради під дахом своїх батьків.

Ця переконлива схема часто служить ключем до вирішення сімейних проблем. Однак навряд чи її можна вважати вичерпною. Вірогідно, в минулі роки вона була справедлива до будь-якої сім'ї. Аналізуючи відносини сучасного подружжя, можна зробити висновок, що вони часто не вкладаються в цю схему. Є декілька причин такого стану речей.

Неповна сім'я – неповний вибір.

Серед сучасних чоловіків і дружин багато таких, хто виріс у неповних сім'ях. Якщо ще недавно одинока мати чи розлучена жінка з дитиною була явищем винятковим, то в останні десятиріччя це явище набрало масового характеру.

Здавалося, б у неповній сім'ї дівчинка обов'язково повинна засвоїти материнську життєву позицію, а хлопчик – синову. Але все виявляється не так однозначно.

За відсутності батька дівчинка, зазвичай, переймає стиль жіночого домінування (хоча і не зрозуміло – над ким?), але в той же час відчуває незадоволення від того, що відсутня чоловіча фігура в її житті, здатна протистояти одноосібній владі матері і бути взірцем незалежності і сили. Ця нереалізована потреба дає про себе знати надалі. І жінка губиться перед вибором, яку стратегію використати – чи наслідувати засвоєний взірець і стати комусь опорою, або ж шукати насичення своєї глибинної потреби і самій на когось опертися.

Хлопчик, котрого виховувала мати, безумовно, більше схильний до набуття синової позиції. Однак будь-яка людина в своєму віковому розвитку проходить більш або менш виражений етап підліткового бунту, коли норми і цінності старшого покоління критично переосмислюються, а іноді й відкидаються. За відсутності батька цей своєрідний бунт виявляється спрямованим проти установок, прищеплених матір'ю. В результаті хлопчик починає обурюватися будь-якому жіночому впливу – іноді навіть всупереч здоровому глузду. Легко уявити, який жорсткий та непередбачуваний буде із нього чоловік.

Відсутність набуття позитивного досвіду.

Все це відноситься до вихідців з неповних сімей, які, на щастя, перебувають у меншості. Однак ні для кого не секрет, що повна сім'я і благополучна сім'я – це не завжди одне і те саме. Деякі батьки і матері, навіть коли не задоволені своїми відносинами, продовжують тягнути сімейну лямку, зробивши таким чином свій вибір між поганим миром і доброю сваркою. Навіть якщо подружні позиції несумісні, чоловік і дружина пробують їх примирити, образно кажучи, цементують будинок штукатуркою. Їх підростаюча дитина опиняється в двозначному становищі: відносини батьків не можуть служити їй позитивним прикладом і вона несвідомо засвоює, до чого не треба прагнути в сімейному житті. А от як треба себе вести – навчитися цьому просто немає можливості.

Описана схема підходить лише до консервативного типу сім'ї, побудованого на відносинах домінування – підпорядкування. А сучасний ідеал сімейних відносин дуже далекий від цієї авторитарної моделі.

Нині, створюючи сім'ю, біль­шість людей мріють про демократичний, рівноправний союз, де права одного не порушать прав іншого, де відповідальність взаємна, а обов'язки справедливо розподіляються. Зрозуміло, що в такий союз погано вписується будь-яка із названих позицій. Важливо сказати, що яскраво виражена батьківська чи дитяча позиція перешкоджає розвитку справжніх гармонійних відносин. Кожний із нас в нашому сімейному будинку опирається на іншого і водночас служить йому опорою. Якщо порушити цей баланс, вся конструкція руйнуватися. Щоб цього не виникало, бажано уникати крайнощів у подружніх відносинах. Як у всьому іншому.

В якому б варіанті не складались індивідуальні позиції, існує декілька загальних принципів, котрі варто знати.

Розподіл ролей у сім'ї – справа цілком індивідуальна. Не намагайтесь приміряти до себе правила і еталони, котрі вам, може, й не підходять. Ви з'єднали свої долі, щоб радувати одне одного, а не для того, щоб відповідати уявленням про ідеальну сім'ю інших людей.

Якщо ви незадоволені тим, як до вас ставиться чоловік, недоречно осуджувати його. Навпаки, своєю поведінкою демонструйте задоволення від того, що вас влаштовує.

Взаєморозуміння між близькими людьми ніколи не буває абсолютним.

Більшість проблем людина створює собі сама, тому не поспішайте звинувачувати партнера, якщо вас щось не влаштовує.

Уникайте споживацького ставлення один до одного, не розцінюйте партнера як джерело задоволення ваших потреб. Багато ваших потреб - спільні, і варто їх задовольняти спільно.

Бажаючи майбутнього сімейного щастя своїм дітям, виховуйте їх не стільки повчаннями, скільки власним прикладом. Пам'ятайте: хороший сім'янин, як правило, виростає в хорошій сім'ї.