Дитячий будинок

Симчук Л.Г.

Дитинство — період, коли закладаються фундаментальні якості особистості, що забезпечують психологічну стійкість, позитивні моральні орієнтації на людей, життєздатність і цілеспрямованість. Ці духовні якості особистості не розвиваються спонтанно, а формуються в умовах вираженої батьківської любові, коли родина створює в дитини потребу співпереживати і радіти іншим людям, потребу бути визнаним, нести відповідальність за себе й інших, прагнення навчитися багато чому. Але в нашій країні усе більше дітей має потребу в опіці дорослих, котрі могли б замінити їм родину.

Діти-сироти, або діти, позбавлені батьківського піклування, потрапляють у будинки немовляти, а пізніше в дитячі будинки або школи-інтернати. ...Щоб дитина комфортно себе почувала в емоційній сфері, необхідні спе­ціальні умови, що визначають її побут, її фізичне здоров'я, характер її спілкування з оточуючими людьми, її особисті успіхи.

Діти, що ростуть в умовах дитячих будинків, як правило, не засвоюють навички продуктивного спілкування. Їхні контакти поверхневі, нервозні і поспішні: вони одночасно домагаються уваги і не приймають її, переходячи на ворожість або пасивне відчуження. Відчуваючи потребу в любові й увазі, дитина не вміє поводитися таким чином, щоб з нею спілкувалися відповідно до цієї потреби. Неправильно формується досвід спілкування, це приводить до того, що дитина займає стосовно інших негативну позицію.

Кожна дитина, що живе в дитячому будинку, адаптується до великого числа однолітків, численність дітей і постійне перебування в їхньому колі створюють емоційну напругу, тривожність, що підсилюють ворожість, що іноді приводить до агресії дитини,

Особлива психологічна проблема всіх дитячих будинків і установ інтернатного типу — відсутність вільного приміщення, у якому дитина могла б побути одна, перепочити від дорослих та інших дітей. Кожна дитина з дитинства має потребу в спілкуванні з іншими людьми, але одночасно в самоті і відокремленні від інших, тому що саме в цьому стані відбувається внутрішня турбота, формується самосвідомість.

Головну роль у вихованні таких дітей грають педагогічні колективи і психологи.

Формальне дисциплінування таких дітей таїть у собі небезпека відчуження у взаєминах дорослого і дитини. Діти-сироти мають потребу в особливому духовному і професійному ставленні до них. Дитині потрібний друг, здатний до розуміння, — та людина, що допоможе правильно орієнтуватися в житті.

Головна задача педагогів і психологів складається в умінні створити в цих дітей правильне ставлення до людей, в умінні зняти позицію споживача і негативізму, відчуження не тільки до знайомих дорослих і дітей, але і до людей узагалі.

Відомо, що дорослий грає зовсім виняткову роль у розвитку особистості дитини. У дитячій установі інтернатного типу дефіцит спілкування дитини з дорослими приводить до гіпертрофії надцінності в дитини цієї потреби до практично повної залежності емоційного благополуччя дитини від ставлення до нього дорослого. Часто вихователі використовують силу залежності дитини від їхнього настрою, уваги, авторитету для керування її поведінкою. При цьому, однак, не враховуються негативні наслідки такої емоційної залежності.

Хочу відзначити, що, вихователь, навпаки, повинен прагнути послабити вплив такої залежності, розвивати автономію дитини від дорослого. Щодня діти знаходяться в ситуації постійного контакту з дорослими і дітьми. Здавалися б, гарні умови для формування навичок спілкування, уміння вирішувати колективні задачі, знаходити вихід з конфліктної ситуації. Однак, дослідження показують, що вихованці дитячого будинку менш успішні в рішенні конфліктів з дорослими, ніж звичайні діти. Упадають в око агресивність, прагнення звинувачувати оточуючих, невміння і небажання визнати свою провину.

Однією з причин такої поведінки є обмеженість контактів з дорослими, з одного боку, і одночасно висока інтенсивність контактів з однолітками – з іншої.

Важливо враховувати, що в дитячому будинку дитина постійно спілкується з однією і тієї ж, досить вузькою групою однолітків, причому вона сам не може вибрати якусь іншу групу, як це може зробити домашня дитина. Але одночасно вона не може бути і виключенням з неї. Приналежність до визначеної групи однолітків при цьому є безумовною. Це веде до того, що стосунки між дітьми складаються не як приятельські, дружні, а за типом родинних, як між братами і сестрами. Таку безумовність у спілкуванні дітей у дитячому будинку можна, з одного боку, розглядати як позитивний фактор, що сприяє емо­ційної стабільності, захищеності, коли група однолітків є визначеним аналогом родини, а з іншого боку, не можна не бачити і помітних витрат — подібні контакти не сприяють розвиткові навичок спілкування з однолітками, умі­нню налагодити рівноправні стосунки з незнайомою дитиною, адекватно оцінити свої якості, необхідні для дружнього спілкування.

І, в результаті, коли через кілька років діти виходять з дитячих будинків, вони, природно, відрізняються від домашніх. Вони не гірші і не кращі за останніх, вони просто інші: з іншим складом особистості, свідомості і самосвідомості.

У цих дітей немає головного — уявлення, що таке родина. Тому що ці поняття формуються протягом багатьох років, де з одного боку — ласкава посмішка мами, а з іншого боку — суворий, але справедливий лик батька. Жоден дитячий будинок або школа-інтернат не може замінити дитині батьків.

Але, на жаль, нині, багато людей, може, і хочуть, але бояться брати дітей з дитячих будинків. А раптом проявляться гени? Або характер не той?

Згодна, усиновлення — це, справді, дуже важливий крок, і на нього непросто зважитися.

У нашій країні з'явилася альтернатива усиновлення. Був прийнятий Закон України «Про охорону дитинства». Так звана прийомна родина може взяти на тимчасове виховання від одного до чотирьох дітей-сиріт. При цьому дитина зберігає за собою статус сироти з усіма відповідними пільгами.

Я вважаю, що цей закон — перший крок до ліквідації в Україні дитячої бездомності і сирітства.