МОДЕЛІ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

Мороз Руслана Анатоліївна

Функції сім'ї — це життєдіяльність сім'ї, яка безпосередньо пов'язана із задоволенням певних потреб її членів. Функцій сім'ї стільки, скільки видів потреб вона задовольняє в стійкій формі. Виконання сім'єю функцій має значення не тільки для її членів, але і для суспільства в цілому.

Основні функції сім'ї:

3 репродуктивна — біологічне відтворення і збереження потомства, продовження роду; задовольняються індивідуальні потреби в батьківстві і материнстві;

3 функція соціалізації дитини, або виховна—духовне відтворення населен­ня; сім'я формує особистість дитини; задовольняються потреби батьків у контактах з дітьми та їх вихованні, втому що батьки можуть «реалізуватися» в дітях;

3 господарсько-побутова еконо­мічно-матеріальна —задовольняють­ся матеріальні потреби членів сім'ї, ця функція сприяє збереженню і віднов­ленню їхнього здоров'я;

3 емоційна (психологічна, психотерапевтична) — задоволення членами сім'ї потреби в симпатії, по­вазі, емоційній підтримці, психо­логічному захисті;

3 функція духовного (куль­турно­го) спілкування — підтримування сім'ї як цілісної системи; задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні;

3 сексуально-еротична — задово­лення потреби в інтимно-особистісному спілкуванні, задоволення сексуально-еротичних потреб членів сім'ї;

3 функція первинного соціаль­но­го контролю — забезпечення виконан­ня соціальних норм членами родини, особливо тими, хто з різних обставин (вік, захворювання тощо) не володіє достатньою мірою здібностями самостійно будувати свою поведінку цілком відповідно до соціальних норм.

Протягом тривалого часу відбувалися зміни у функціях сім'ї: одні втрачалися, інші з'являлися відповідно до нових соціальних умов.

Будь-яка культура (і її субкультури) породжує певну нормативну модель сім'ї. Структура нормативної мо­делі включає в себе елементи — нор­мативних членів сім'ї, кожний з яких характеризується певним статусом, тобто позицією з певними правами та обов'язками, з якими пов'язана очіку­вана поведінка. Крім елементів, струк­тура сім'ї визначається через відноси­ни, їх зміст та динаміку.

Більш звичний, повсякденний термін «нормальна сім'я» — поняття дуже умовне. В. Дружинін вважає та­кою сім'ю, яка забезпечує необхідний мінімум потреб її членів, або сім'ю, яка дає необхідний добробут, соціаль­ний захист членам сім'ї, створює умо­ви для соціалізації дітей до досягнен­ня ними психологічної зрілості.

З точки зору М. Мід, такою є сім'я, де відповідальність за неї як ціле несе батько. Усі інші типи сімей, де це правило не виконується, потрапляють до розряду аномальних. Ідеальну сім'ю можна вважати нормативною моделлю, тобто такою, яка сприймається суспільством, відображе­на у колективних уявленнях, мораль­них цінностях, культурі суспільства, в тому числі—у релігійній культурі.

В. Дружинін виділяє три види взає­мовідносин, які характеризують модель сім'ї: домінування — підпорядкуван­ня; взаємовідповідальність; емоційно-психологічна близькість.

Відношення «домінування — підпорядкування» має соціокультурну природу. Соціальні психологи пов'язу­ють домінування з прийняттям соц­іальної відповідальності за дії групи», домінуючий член групи відповідає за успішність виконання загального зав­дання і, крім того, несе відповідальність за збереження відносин між членами групи.

Крім того, з домінуванням пов'язу­ють імпровізаційну активність й ініціа­цію дії — ці риси притаманні нефор­мальним лідерам. Вважається, що найбільш успішними лідерами є особи, схильні до торгу, байдужі до міжособистісних відносин, які вміють опиратися соціальному тиску, прагнуть до досяг­нень, ризику і отримують задоволення від маніпуляцій іншими людьми.

Завдання домінуючої особистості — забезпечення безпеки групи, координація дій її членів для досягнення групових цілей, визначення перспектив життя і розвиток групи, вселення віри в майбутнє.

Домінування одного в подружжі є необхідною умовою стабільності сім'ї. Задоволеність шлюбом виникає також і за умови паритетних відносин і проведення спільного дозвілля.

Відповідальність — найбільш складне за змістом поняття в психо­логії особистості і соціальній психології.

Н. А. Мінкіна доходить висновку, що на­прями розвитку відповідальності в сучасний період можна представити як декілька векторів, один з яких іде від об'єктивної до суб'єктивної відпові­дальності, а інший — від зовнішньої до внутрішньої, свідомої. З ними пов'яза­ний іще один вектор відпові­дальності — не тільки за поведінку, але й за помисли. В. Енгельгардт вказує, що відпо­відальність за своєю спрямованістю може мати позитивну і негативну спрямованості. Зовнішня спрямованість, яка орієнтована на суспільство, в разі позитивної спрямованості означає при­четність, участь, змагання. У разі ж негативної спрямованості — постає у формі дискримінації, насилля. Поряд із зовнішньою існує внутрішня відпо­відальність, тобто, орієнтована на себе. Позитивна внутрішня відповідальність означає самовираження: готовність самостійно діяти, здійснювати вільний вибір і приймати свідомі рішення, які спрямовані на активне перетворен­ня навколишнього середовища і роз­виток моральних якостей особистості, відповідати за їх наслідки не тільки перед суспільством, а, насамперед, перед своєю совістю. Негативна внутрішня відповідальність проявляється в формі саморуйнування і деструкції.

Якщо людина не приймає відпові­дальності, то виникає почуття само відчуження, з якого людина рятується утечею в соціальну ідентифікацію при неприйнятті відповідальності. Якщо вона успішна, то виникає самоідентифікація. Якщо ж соціальна ідентифі­кація неуспішна, вона породжує соц­іальне відчуження, з якого є два вихо­ди: знов текти або змінити свій соц­іальний статус або свої особистісні цінності. Якщо ж людина з самого по­чатку приймає відповідальність, то че­рез тотожність самотрансцедентації і творчу соціальну ідентифікацію вона приходить до справжньої єдності із самим собою і з іншими.

Розуміння відповідальності частіше за все пов'язано з її поведінковими проявами. Вважається, що ступінь особистісної відповідальності тим вищий, чим більше виражена дія та її результат.

К. Муздибаєв говорить про соціаль­ну відповідальність, маючи на увазі схильність особистості додержуватись у своїй поведінці загальноприйнятих у певному сус­пільстві соціальних норм, виконувати рольові обов'язки і її го­товність звітувати про свої дії. Відчу­женість від соціальних норм і невміння знайти сенс життя послабляють соц­іальну відповідальність.

Таким чином, за напрямами мож­­на виділити такі вектори відповідаль­ності:

1) від колективної до ін­дивідуаль­ної: з розвитком суспільства за вчинок відповідає не група, до якої належить людина, яка зробила вчинок, а вона сама:

2) від зовнішньої до внутрішньої, усвідомленої особистісної відповідаль­ності, тобто перехід від зовнішнього до внутрішнього контролю поведінки:

3) від ретроспективного плану до перспективного — відповідальність не тільки за минуле, але і за майбутнє; особистість не тільки передбачає ре­зультати своїх дій, але і прагне активно їх досягати;

4) відповідальність і «термін дав­ності» — можливість впливу колишніх відносин між людьми на їх теперішні взаємовідносини, коли вони вже інші.

Є. Д. Дорофєєв пропонує доповнити вектори розвитку відповідальності ще одним:

5) розвиток індивідуальної відпо­відальності за все більшу кількість лю­дей — «від відповідальності за себе до відповідальності за всіх».

Прийняти відповідальність можна за відносини в групі; за діяльність гру­пи (її ціль, результати, процес).

Відповідальність за групові відно­сини підрозділяється на:

1) відповідальність за групові нор­ми (як результат минулих взаємодій):

2) за прагнення до змін норм, тра­дицій, відносин (майбутнє);

3) за реальний стан групи (те­перішнє).

Особистість може нести відпові­дальність за себе, за окремих членів групи, за референтну групу і за групу в цілому.

В. Н. Дружиніна додає ще один па­раметр відповідальності: перед ким несе відповідальність особистість — перед собою, перед окремими іншими, перед групою в цілому, перед суспільством загалом.

Таким чином, у контексті відповідальності, член сім'ї може не­сти відповідальність за інших окремих членів сім'ї (жінку або чоловіка, або дітей) і за сім'ю в цілому. Роль лідера, голови сім'ї припускає саме відпові­дальність за сім'ю в цілому: її те­перішнє, минуле, майбутнє; діяльність і поведінку членів сім'ї, перед собою і сім'єю, перед най­ближчим оточенням та тією частиною світу, людей, сусп­ільства, до якої належить сім'я. Це — завжди відповідальність за інших, і не просто окремих близьких людей, а за соціальну групу як ціле.

Емоційна близькість базується на мотивації афіліації, тобто потреби в любові і прихильності, прагненні до поєднання з іншими людьми, бажання «належати», «стати одним з...». Афіліація має завершитися встановленням взаємно приємних, дружніх відносин, симпатій партнерів по спілкуванню. Афіліація протилежна владі — любов спонукає людину до вчинків, які вона хоче зробити, а страх влади (мотивація підпорядкування) примушує до таких дій, які людина не здійснила б за своєю волею. Тому мотивація афіліації майже завжди є компенсатором мотивації «влади — підпорядкування».

Ієрархія домінування включає усіх членів сім'ї, тому в роботі з сім'єю важливо не тільки визна чити, хто дом­інує над усіма, але й саму ієрархію підпорядкування. В розширеній нуклеарній сім'ї існує також ієрархія і се­ред дітей, а також серед інших членів родини. Зазвичай суб'єкт домі­нування і відповідальності співпадають в одній особі, але бувають варіанти, коли домінує один член сім'ї, а несе відповідальність за сім'ю — інший.

Переживання емоційної близькості — векторні, тобто характеризуються спрямованістю, яку визначає мотива­ція афіліації. За векторами емоційної близькості можуть приховуватися більш складні емоційні відносини.

Між трьома видами відносин, які характеризують психологічну модель сім'ї, існують певні зв'язки: домінуван­ня припускає відповідальність за тих, хто підпорядковується, а відпові­дальність – владу над людьми для реа­лізації відповідальних завдань. Психо­логічна близькість зазвичай негативно корелює з відношенням «домінування — підпорядкування»: чим більше влада однієї людини над іншою, тим менше між ними психологічна близькість, ос­кільки влада — це завжди примус.

Під аналізом структури сім'ї розу­міють склад сім'ї і число її членів, а також сукупність їх взаємовідносин. Аналіз структури сім'ї дає можливість відповісти на питання, яким чином реалізуються функції сім'ї: хто в сім'ї здійснює керівництво і хто є виконавцем, як розподіляються між членами сім'ї права і обов'язки. З точки зору структури, можна виділити сім'ї, де керівництво зосереджено в руках одного члена сім'ї, і сім'ї, де явно виражена рівна участь в управлінні. З точ­ки зору розподілу основних обов'язків — рівномірно або більша частина зо­середжена в руках одного члена сім'ї — структура теж може бути різною. В більшості випадків сім'ї орієнтовані на рівномірний розподіл обов'язків, а та­кож рівноправну участь у рішенні усіх сімейних проблем. Функції сім'ї— це життєдіяльність сім'ї, яка безпосеред­ньо пов'язана із задоволенням певних потреб її членів. Функцій сім'ї стільки, скільки видів потреб вона задоволь­няє в стійкій формі. Виконання сім'єю функцій має значення не тільки для її членів але і для суспільства в цілому.

Найбільший інтерес та увагу і се­ред науковців, і в популярній літе­ратурі викликають дослідження, по­в'язані з життєдіяльністю сім'ї — ди­наміка сім'ї, стадії подружніх відно­син і особливості функціонування сім'ї на важливих етапах її розвитку.

Функції і структура сім'ї можуть змінюватись залежно від етапів її життєдіяльності. Існують різні системи виділення основних етапів життєвого циклу Найбільш відома «система стадій», де в якості однієї ознаки розмежування стадій використовувався факт наявності або відсутності дітей в сім'ї та їх вік.

Найчастіше періодизація базується на зміні місця дітей у сімейній структурі. Р. Норберт виділяє етапи життя вдвох, життя після народження дітей, виховання дітей старшого шкільного віку, відділення дітей від батьків і виховання онуків. А. Баркай виділяє сім'ю без дітей, сім'ю з мали­ми дітьми, сім'ю з дітьми, які відвіду­ють дитячий садок, сім'ю школяра, сім'ю, в якій діти незалежні від батьків, сім'ю, яку покинули діти.

Аналогічно Дюраль виділяє такі фази в життєвому циклі сім'ї:

3 залучення. Зустріч подружжя, їхнє емоційне зближення (аттракція) один з одним;

3 прийняття і розвиток нових батьківських ролей;

3 прийняття в сім'ю нової особис­тості. Перехід від діадних відносин подружжя до відносин у трикутнику;

3 введення членів сім'ї у внут­рішньосімейні інститути;

3 прийняття усього, що пов'язано з підлітковим віком;

3 експериментування з неза­леж­ністю;

3 підготовка до відходу дітей із сім'ї;

3 відхід дітей із сім'ї, прийняття їх відходу, життя подружжя «очі—в очі»;

3 прийняття факту відходу на пенсію і старості.

Серед російських дослідників найпоширенішою є періодизація сімейного життя Е. К .Васильєвої, яка роз­глядає життєвий цикл сім'ї також з позицій наявності або відсутності дітей та їх віку:

1. зародження сім'ї: з моменту укла­дання шлюбу до народження дитини;

2. народження дитини і вихо­ван­ня — закінчується з початком трудової діяльності однієї дитини;

3. закінчення виконання сім'єю виховної функції: з початком трудової діяльності першої дитини до моменту, коли на піклуванні батьків не зали­шиться нікого з дітей;

4. діти живуть з батьками, і хоча б одна дитина не має власної сім'ї;

5. подружжя живуть самі або з дітьми, які мають власні сім'ї.

Якщо розглядати особливості функціонування сім'ї на важливіших ета­пах її розвитку, то на фазі зародження сім'ї і до моменту появи першої дитини подружжя вирішують ряд завдань. Перш за все — адаптація подруж­жя до сімейного життя в цілому і до психологічних особливостей один од­ного. В цей період завершується (якщо дошлюбні стосунки мали місце) або здійснюється взаємна сексуальна адап­тація подружжя. Значні зусилля на даній стадії розвитку сім'ї, як правило, докладаються задля «первинного сімей­ного придбання» — розв'я­зання про­блеми житла та придбання спільного майна. На цьому етапі розвитку сім'ї складаються відносини з родичами — особливо якщо молода сім'я не має власного майна.

Процес формування внутріш­ньосімейних та позасімейних відносин, зближення точок зору, ціннісних орієнтацій, уявлень, звичок подружжя та інших членів сімей в цей період протікає до­сить інтенсивно і напружено. Опосе­редковане відображення складності цього процесу — кількість розлучень, які виникають у цей період, та їх причини. Значна частина молодих сімей розпада­ється на початку спільного жит­тя. Основними причинами цього є: непідготовленість до сімейного життя, незадоволеність побутовими умовами, відсутність власного житла площі після весілля, втручання родичів у взаємосто­сунки молодого подружжя.

За початковою стадією сімейного життя в звичайних умовах слідує ос­новний, центральний етап життєвого циклу — сформована зріла сім'я з дітьми. Цей період — період найбіль­шої активності у сфері побуту і домаш­нього господарства. У жінок одночас­но з тривалістю домашньої праці на­ростає і її напруженість, стає все склад­ніше поєднувати домашні обов'язки з професійною діяльністю. На даному етапі значно змінюються функції ду­ховного та емо­ційного спілкування. Пе­ред подружжям стоїть нелегке завдан­ня — зберегти емоційну спільність в умовах, які відрязняються від тих, в яких формувалась сім'я. В умовах завантаженості домашніми і трудовими обов'язками спільність подружжя проявляється в значно більшій мірі — у прагненні до­помогти один одному, у взаємному співчутті і емоційній підтримці. На цьо­му етапі особливого значення набуває виховна функція сім'ї: забезпечення фізичного та духовного розвитку дітей відчувається батьками як найбільш важливе завдання. Причому цей пері­од ділиться відповідності до вікового етапу розвитку дітей: сім'я в період пе­ребування у дошкільному нав­чально­му закладі; сім'я школяра тощо.

Кожний новий ступінь розвитку дитини, з одного боку, стає своєрідною перевіркою того, наскільки ефективним було функціонування сім'ї на попе­редніх етапах; з іншого — ставить нові завдання, вимагаючи від батьків інших якостей, здібностей і умінь. Вимоги до батьків річної дитини і підлітка — різні.

Для цього періоду розвитку сім'ї характерні різноманітні проблеми і порушення. Саме в цей час часто вияв­ляється зниження задоволення сімейним життям. Основні джерела порушень життєдіяльності сім'ї в цей час — перевантаження подружжя, пе­ренапруга їхніх сил, необхідність перебу­дови їхніх духовних й емоційних взаємос­тосунків. На зміну конф­ліктності й проблемності, що характерне для пер­шого періоду сімейного життя, прихо­дить небезпека «вторинної негативної адаптації» — емоційного охолодження, різні прояви якого (подружні зради, сексуальні дисгармонії, розлучення з причин «розчарування в характері партнера», «кохання до іншої людини» тощо) саме в цей період зустрі­чаються досить часто. Основні пору­шення життєдіяльності сім'ї найчасті­ше призводять до неефективності под­ружжя або батьків.

Завершальний етап життєдіяльності сім'ї. Коли діти починають трудову діяльність і складають власні сім'ї, сім'я батьків припиняє виховну діяльність. Спроба її продовжувати частіше за все викликає опір дітей. Зрушення в повсяк­денному житті пов'язані з особливос­тями літнього віку. Фізичних сил усе менше, а значить, збільшується потре­ба в самоті, все більшого значення на­буває відпочинок. Стан здоров'я под­ружжя погіршується, і пов'язані з цим проблеми виходять на другий план, всі зусилля й інтереси зосереджуються на цьому. Водночас члени сім'ї активно беруть участь у домашній праці й дог­ляді за дітьми. Нові ролі «бабусь і дідусів» потребують особливо багато сил у перші роки життя онуків. Відбуваєть­ся перекладання турбот на старше по­коління, що обумовлено тими склад­ностями, з якими стикаються діти на перших етапах життя у власних под­ружніх сім'ях.

Завершення життєвого циклу — за­кінчення трудової діяльності, вихід на пенсію, звуження кола можливостей — збільшують потребу у визнанні, по­вазі, особливо з боку дітей. Потреба відчути свою необхідність і значимість на цьому етапі починає грати особливо важливу роль.

Виділення етапів життєдіяльності сім'ї може бути пов'язано із статисти­кою криз у сім'ї. С. Кратохвіл указує, що в житті сім'ї є свої критичні періоди, і відносить до них 4—6 і 17—25 роки спільного життя. Ці періоди сімейних криз досить легко пов'язати із змінами функцій сім'ї та відповідними до них змінами в її структурі. Зазвичай такі зміни викликають більші чи менші складності. П. Босе називає їх норма­тивними стресорами, тобто трудноща­ми, які притаманні більшості сімей. Він вважає, що на початковому етапі роз­витку сім'ї виникають труднощі взаєм­ного пристосування, труднощі з роди­чами, а на наступних етапах — труднощі організації побуту і виховання дітей.

Системна сімейна психотерапія (Варнхілл і Лонго)для пояснення того, що відбувається з сім'єю під час переходу від фази до фази, запозичила психоана­літичні ідеї про фіксацію і регресію: під час стресора дисфункціональні сім'ї, замість того, щоб просуватись уперед, регресують на більш ранні фази роз­витку, тобто фіксуються на певній фазі.

В. Сатир пише, що із зростанням кожного члена сімейного колективу сім'я має пройти певні етапи. Всі ці ета­пи супроводжуються кризою і підви­щеною тривожністю, тому вимагають підготовчого періоду і подальшого пе­рерозподілу усіх сил.

Перша криза: зачаття, вагітність і народження дитини.

Друга криза: початок освоєння дитиною людського мовлення.

Третя криза: дитина налагоджує відносини із зовнішнім середовищем, як правило, це відбувається в школі. В сім'ю проникають елементи іншого, шкільного світу, нового як і батьків, і для самих дітей. Учителі зазви­чай грають ті ж самі ролі у вихованні, що і батьки, і це в першу чергу вимагає адаптації з боку дітей, і батьків.

П'ята криза: дитина стає дорослою і покидає батьківський дім у пошуках незалежності і самостійності.