Критерії психічного здоров'я

Клименко Віктор васильович

Вашій увазі пропонується продовження ( початок у № 2 (2), січень , 2004) статті В . В . Кліменка про природу психічного здоров ' я людини з оригінальним авторським її розглядом через з ' ясування змінювання станів механізму творчості .

Вдумаймося в таке знайоме слово «фізкультура». Поставимо собі запитання: «Що таке фізична культура? Чия це культура?»

Фізична культура — це культура людини, тіла людини, культура рухів, культура психомоторних дій. І як результат психомоторних дій — культура думки, культура почуттів та уяви. Уже стародавні греки не лише дуже добре розуміли це, а й доцільно цими думками користувалися. Вони вважали: атлет — це людина, що володіє мистецтвом підтримувати й розвивати фізичними вправами гармонію тіла. Вже тоді атлетика вивчалася разом із філософією і точними науками, а вершиною розвитку цих думок стали Олімпійські ігри.

Отож, для психомоторики важливі не форми й межі (фізичні чи духовні), а здатність до дії (моральної, пізнавальної та естетичної). Звідси сутність психомоторики — це інструмент ма­теріалізації неподільних і злитих у цілісність образів, почуттів, думок і рухів людини.

Психомоторна дія — це і вимірювальний прилад. Роздумуючи — діємо, діючи — мисли­мо. А координація й гармонійність наших рухів — це дзеркало наших мисленнєвих процесів. Досконалий вимірювальний прилад, властивості якого не можна перевершити руко­творни­ми аналогами. Тіло мислить, почуває й діє — кожен його чуттєвий орган забезпечений природ­ною ЕОМ. А вихід для всіх ЕОМ один — живий рух або думка.

Живий рух і думка вимірюють властивості довкілля, виявляють нашу здібність сприймати й перетворювати наше існування — це наш механізм творчості. Психомо­торна дія користується всіма живими ЕОМ, і ми стаємо:

1) для самого себе — піддослідним із метою пізнання самого себе;

2) експериментатором — переробляємо себе за мірками гармонії;

3) живим вимірювальним приладом;

4) інтерпретатором одержаних фактів — відображень себе діями;

5) проектантом предметів і себе самого, власних дій.

І все це відбувається, об'єд­нується й створюється в одній особистості.

Енергопотенціал — життєва сила, міра дієвої активності. Новонароджена дитина має величезну енергетичну потужність: малюк, зачепившись однією ручкою, може триматися у повітрі до трьох хвилин, а майстри спорту з гімнастики — у межах двох хви­лин... Але традиційно дитину обмежують у руховій активності, виключена з обміну енергія — і руйнується захисна оболонка дитини, її енергія тане кількісно, а вона стає вразливою до всіх хвороб, гіподинамії — хвороби віку.

Мало енергії — людина по­стійно нездужає, заклопотана лише тим, щоб якось жити, існувати. Багато енергії— людина дійсно живе в цікавому різнобарвному світі, готова відважно прямувати назустріч невідомому, творчості.

Нашу енергію неможливо побачити, помацати. Так само, як невидиму нам електроенергію. Отже, про свою енергію ми говоримо як про речовину, а про енергопотенціал як ж про кіль­кість речовини, а про себе — як про здатність і готовність до дії: пізнавальної, моральної або есте­тичної. Потенціал енергії — матеріальний, спрямований і вимірюється. Найбільш рухома й дійова частина механізму творчості — енергія:

1) витрачається кожної миті — і тому непостійна;

2) відновлюється до попереднього рівня навіть під час її витрачання;

3) нагромаджується з надлишком.

Мізерний потенціал енергії залишає людині одну властивість — пам'ять, яка стає єдиним інструментом самоствердження. Самоствердження не справами, а тим, що «Я є!» Брак енергії спрямовує людину всередину себе, у своє минуле, і зачиняє вихід у майбутнє.

Енергія наша плинна, комулятивна: локалізується у механізмі творчості, там, де пе­реборюється опір, нагромаджується, зосереджується у згустках.

Отже, щоб механізм почав працювати, ми маємо гармонійно розвивати всі його скла­дові. Причому, в оптимальному стані мають перебувати душа (мислення, почуття й уява) і тіло (енергопотенціал і психомоторика). Щоб ви себе не вводили в оману, попередимо відразу: ніяких компенсацій у цій цілісності не може бути:

1) мислення, почуття та уява знаходять у дискомфорті нові задачі;

2) психомоторика їх розв'язує;

3) енергопотенціал дає життя діям (пізнавальним, моральним, естетичним).

Людина здатна до творчості й творить до того часу, поки всі п'ять складових її механізму творчості, злитих у неподільну цілісність, дають їй змогу бути самою собою.

Енергія в механізмі перебуває у постійному русі; енергія і всі дії (розумові і психомоторні) організуються психомоторикою і вимірюються спільною дією мислення, по­чуттів та уяви — критичністю людини — здатністю розрізняти у предметах і явищах про­тилежні властивості. Вони живуть, дихають, перебувають у постійному становленні: по­чуття фіксують дискомфорт (задачі), мислення разом з уявою їх розв'язують, а почуття в цьому процесі оцінюють їх продукти: подобається не подобається.

Складові механізму творчості можуть працювати у таких станах:

у гармонійному стані доповнюють і підсилюють один одного, якщо треба — компенсують;

у стані руйнування — зупинки у розвитку, перебувають у «сплячому» стані;

у зруйнованому стані почуття кволі, працюють на самозбереження і помиляються в оцінюваннях; уява заганяє людину у фантастичний світ, а психомоторика, позбавлена енергетичного потенціалу, прирікає людину на гіподинамію.

З цього і випливають напрями індивідуалізації навчання і виховання. Бо в юна­ків різні сили мислення, почуттів та уяви і, відповідно, — різні пропорції їх у меха­нізмі творчості: цим і відрізняються люди один від одного.

Організація досліджень стану механізму творчості. На другому етапі поряд з визначенням станів механізму творчості учнів, експерти оцінювали і психічні стани. Складено 1500 характеристик-описів зовнішніх проявів механізму творчос­ті. Точність експертної оцінки не була нижчою 95% від дійсної, визначеної принале­жності до певної групи станів механізму творчості.

Метод комбінаторики визначив кількість варіантів сполучень складових механізму творчості (мислення, почуття, уява). Це означає, що механізм творчості може потенційно перебувати у станах, які суттєво відрізняють учнів манерами регуляції дій, поведінки і вияву творчого потенціалу.

Отже, на підставі оцінки станів за допомогою «матриці» — зображення сполучень складових механізму творчості, експерти визначали три провідні групи станів і профільну спрямованість на роботу з інформацією та перетворення енергії.

Серед відносно самостійних станів механізму творчості типі­зовано:

Однодіючі:

1. Мислення.

2. Почуття.

3. Уява.

Дводіючі:

4. Мислення -почуття.

5. Мислення — уява.

6. Почуття — мислення.

7. Почуття — уява.

8. Уява — мислення.

9. Уява — почуття.

Гармонійні стани механізму творчості:

10. Мислення — почуття — уява,

11. Мислення — уява — почуття,

12. Почуття — мислення — уява,

13. Почуття — уява — мислення,

14. Уява — мислення — почуття,

15. Уява — почуття — мислення.

Що ми маємо? Типологію станів механізму творчості, його потужності та індивідуальності. Це — 15 відносно самостійних механізмів творчості. Але це не означає, що їх всього 15, бо поділ

індивідуальностей за пропор­ціями сили скла­дових досягне чотиризначного числа. Серед них лише 6 (!) оптимальних психіч­них станів, коли людина здатна до творчих дій, а інші — стани механізму творчості, які мають ті чи інші дефекти, а отже і неповноцінне психічне здоров я.

Особливості функціональних вад у механізмі творчості

А. Механізми творчості звичайних учнів перебувають у станах:

1. Гармонійний стан механізму творчості — 11,33%.

2. Дводіючий — 50,25%.

3. Однодіючий — 20,21 %.

Експертній оцінці піддано 300 учнів, складено більше 150 характеристик-описів учнів-відмінників, і визначені зв'язки станів механізму творчості з успіш­ністю навчання.

Б. Механізми творчості учнів-відмінників перебувають у станах:

1. Гармонійному—12,33%.

2. Дводіючому — 25,25%.

3. Однодіючому — 23,91 %.

4. З домінуючою пам'яттю, у «зубрилок» — 38,51%.

З гармонійним станом механізму творчості — 11, 33 % — 6 типів звичайних учнів.

Механізми творчості в цих людей працюють спільно. Залежно від задач, які вони розв'язують, перевага надається тій або іншій його складовій, і вона панує доти, доки задача існує. Із цього випливає спосіб визначення гармонійних типів людей. Вони налаштовані на пошук і вирішення задач пізнавальних, моральних та естетичних, діяти з образами, думками, почуттями.

У механізмі творчості всі складові однаково важливі і рівносильні у триєдиному прижиттєвому функціональному утворенні. У цій неподільній цілісності злиті думка, образ і почуття, як співзвуччя — у єдиний звук. Якщо, наприклад, мислення не може розв'язати задачу, то на допомогу приходять почуття та інтуїція. А коли і вони безсилі, допомагає уява — і створює те, що дає відповідь на запитан­ня. Єдність, утворена трьома окремими і рівносильними елементами механіз­му творчості, забезпечує триступеневий розвиток думки, образу і почуття.

Особливість триступеневого відображення і творчості полягає в тому, що на кожному ступені привнесене — сенсорні, рецептивні та розумові доповнення або викривлення — відсіюється, усе сутнісне — зберігається. На цьому перетворення невідомого на відоме не завершується: його продукти стають основою для насту­пної тріади перетворень невідомого — розв'язання задачі або проблеми.

Що з цього випливає? По-перше, почуття пов'язують нас з нескінченністю властивостей предмета або сировини, із якої він створюватиметься; по-друге, уява завдяки своїй здатності до синтезу інформації перетворює почуття на думку; по-третє, думка зводить предмет до якоїсь кінцевої величини, однозначності і висло­влюється у формі слова, поняття або символу.

Ось чому здібності людини виявляються не в знаннях — заучених знакових системах, а у формі почуттів, думок образів — безпосередніх регуляторах дій і вчинків, у тому, як доцільно вона діє, як точно спирається на природну логіку предмета.

Отже, образ, почуття і думка — єдність, яка створюється завдяки спільній акти­вності механізму. Його гармонія — продукт трьох механізмів психіки, трьох властивостей відображення, трьох сходинок пізнання й умови творчого процесу. І тому вони працюють разом, хоча і міняються ролями: від домінування до беззаперечного підпорядкування сильнішому.

Вмикає механізм творчості дискомфорт — внутрішня або зовнішня незручність, скрута, потреба. Стан дискомфорту вимагає визначити межі невідомого, а в ньому — задачі, які оточують людину з усіх боків. Розв'язати задачу — це перетворити щось дисгармонійне в гармонійне: з примітивної — у досконалу гармонію, створення якої повертає людину у звичний комфортний стан.

Люди гармонійним механізмом творчості йдуть свідомо на дискомфорт і, долаючи його, отримують задоволення. Доки гармонійна людина перебуває в стані втоми і перевтоми, вона:

1) або не бачить задач у стані дискомфорту,

2) або бачить, але, не маючи енергії для її розв'язання, страждає;

3) або просто уникає їх, ос­кільки не знає іншого порятунку від дискомфорту.

Отже, образ, почуття і думка — єдність, яка створюється спільною активністю механізму творчості. Їх гармонія — продукт трьох механізмів психіки, трьох властивостей відображення, трьох сходинок пізнання світу і умови творчого процесу. І тому вони діють разом, хоча і міняються ролями: від домінування до беззапере­чного підпорядкування.

Розсудок, розум та інтуїція. Результати досліджень дають підстави розширити поділ станів механізму творчості, які здійснені інтуїцією мислителів давнини.

Поділ на розум і розсудок намітився в Арістотеля (пасивний і активний розум), М. Кубанського (розмірковування та інтелект), Дж. Бруно (розум та інтелект). Розріз­нення розуму і розсудку найчіткіше проведено у І. Канта та Г. Геґеля.

За І. Кантом, розум і розсудок (нім. vernunf і vertang) — складові психіки людини. За допомогою розсудку впорядковуються хаотичні факти і утворюється цілісність, вноситься порядок у сприйняте: проте, упорядковуючи їх, він не виходить за межі на­явного знання. Розум аналізує і оцінює дані органів чуття і надбання розсудку, а також сам себе. Він допомагає людині робити відкриття, винаходи і створювати художні образи.

Г. Геґель розглядав розсудок як нижчу форму мислення, що не спроможна збагнути єдність протилежностей і тому є однобічною.

Інтуїтивна людина прагне виходити за межі відомого — у невідоме, непізнане, корис­туючись механізмом уява—мислення—почуття або уява—почуття—мислення. Але, прагнучи пізнати безкінечне, розум, за І. Кантом, заходить у нерозв'язні суперечності.

Розум полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і спирається на розкриття їх природи і змісту. Головна особливість і покликання розумово діючої людини в тому, що вона ставиться до всякої речі, як того вимагає сама її сутність, вона створює нові ідеї, які руйнують системи знання і уявлення, схеми і шаблони дій. Саме з розумом пов'язана продуктивна здатність уяви, за І.Кантом, вона — основа творчості лю­дини в усіх сферах її життя.

Розсудливо діюча людина працює з відомими предметами і явищами, які даються у вигляді якихось дрібних фрагментів. Вона користується раніше заданими схемами і шаблонами обробки відображення без проникнення у змістову сутність формально впорядкованих понять. Схеми і шаблони є готовими «мірилами» оцінки почут­тєвого матеріалу і допомагають конструювати результати.

Слід розрізняти розмірковування і здоровий глузд. Головна функція розмірковуван­ня полягає в мисленневому розчленуванні, класифікації чинників, зведенні здобутих знань до системи. Система набуває форми конгломерату — розрізнених фрагментів, замкне­них у собі «систем готового знання», і не піддаєються синтезу з такими самими утворен­нями. Тому розсудливо діюча людина — носій стандартності, сліпого нормування, і то­му іноді ставиться ворожо до здобутків розуму. Разом із тим, хоча вона й орієнтується на цілісність, на абсолютні принципи, усе таки має потребу в ідеях, які створює розум.

Необхідно розрізняти роз­мірковування як один із механізмів, опосередкований розу­мом, і розмірковування як самодостатню, здатну до самообмеження форму відображення. Перше — є необхідним моментом будь-якої пізнавальної, проектувальної, практичної дії, бо надає думці однозначності, системності й суворості. Друге — оперує готовими фор­мулами, стереотипами, типовими схемами і проектами тощо, робить науку, знання широко вживаним у практиці.

Зрозуміло, дії розсудливої, поміркованої людини доцільні там, де творчість не потрі­бна; тому що вона лише розриває єдність цілого і розводить її протилежності у різні сто­рони. Вона без розуму робить мислення позаприродним і підпорядковує його диктатові зовнішньої, утилітарної доцільності, штампам, наприклад, розхожим нормам моралі.

Розум і розсудок є необхідними моментами розвитку пізнання, які зумовлюють один одного і перетворюють. Найвищим ступенем відображення, за Г. Геґелем, є позитивно-розумне мислення, яке дає абсолютне знання. Розум є єдино реальним і предметним, кінцевим етапом у саморозвитку світового духу, де самосвідомість (людське мислення) осягає свою єдність з абсолютною ідеєю.

Лише єдність властивостей розуму, розсудку та інтуїції утворюють такі стани ме­ханізму творчості, що описуються формулами:

— розсудлива людина: мислення—почуття—уява та мислення—уява—почуття.

— розумова: почуття—мислення—уява; або почуття—уява—мислення.

— інтуїтивна людина: уява—мислення—почуття та уява—почуття—мислення.

Відповідно до класифікації здоров'я людини за Авіценною стан людини з гармонійним механізмом творчості відповідає його формулі: тіло і, зрозуміло, душа, бо вони – протилежні в єдності мислячого тіла і діючої душі людини.

Поняття норми. Під поняттям «норма» розуміємо його первісний смисл: норма — керівне начало, зокрема, психічного розвитку, правило і взірець у навчанні, на якому учень стає здатним до відкриттів, винаходів і створювання художніх образів: у дитинс­тві — для себе, в юності — для інших, а у віці дорослості — для людства, тобто стати творцем.

Гармонійний стан механізму творчості — це сплав, у якому всі п'ять компонентів перебу­вають у гармонійній пропорції. Напевне, існує і найкраще, ідеальне сполучення, яке єдине гарантує можливість самовираження людини — творчості.

Узагалі кількість допустимих, працюючих сполучень — величезна. Вони існують в оптимальному діапа­зоні активності, нівелюючи недоліки одне одного. Проте ледь одна вийде за межі допу­стимого — цілісність руйнується, механізм припиняє творчу роботу, стає дефектив­ним. Тому будь-яка система норм передбачає:

1) визначені стимули дій і вчинків у формі мети, ідеалу, цінностей;

2) взірці й правила «нормальної» для освітнього процесу поведінки його суб'єктів і меж допустимих станів механізму творчості;

3) заходи впливу, спрямовані на відновлення втрачених функцій, а також гармоніза­цію його складових.

З дводіючим механізмом творчості — 50,25% (6 типів учнів). За Авіценною, цей стан має формулу: тіло здорове, але не до межі. Учень спрямований на спо­живання інформації та енергії.

Вияви домінантності такі: переважає сильніший механізм, а йому підпорядковується слабший, заблокований двома домінуючими. Спільно діючі складові взає­мно підсилюють себе, вбираючи й охоплюючи велику кількість інформації та енер­гії для збільшення потужності.

Дводіючі учні розподіляються на три групи: естети, мислителі та моралісти. У естета механізм творчості діє ослабленим мисленням, а тон йому задає поту­жне естетичне почуття. Його домінанта — естетичні почуття + уява. Але, став­лячи «плюс» між ними, ми ні в якому разі не маємо на увазі суму їхніх властивос­тей. Це — синтез двох психічних механізмів, що утворює новий функціональний орган, у якому зберігаються властивості кожного й додається щось таке, чого не­має в жодного з них. Але цей синтез двох механізмів є функціональним дефек­том, що обмежує продуктивність механізму творчості, а отже, і психічне здоров'я людини.

Так от, серед естетів іноді знаходять і вундеркінда, диво-дитину. Від них відрізняється учень із таким же слабеньким мисленням, але розвиненими пізнавальни­ми почуттями + уявою. Він — мислитель, здатний серед відомого відшукувати невідоме. Воно й штовхає його до пошуку задач, які він у невідомому хутко і то­чно фіксує, але не може їх розв'язувати: механізм творчості до цих дій нездатен.

Їхній сусіда — мораліст — має той самий профіль і дефект, але спеціалізується на іншому матеріалі. Його домінанта — моральні почуття + мислення, які ведуть мораліста на боротьбу за торжество добра, блага і їх втілення в життя. Але він діє реактивно, тому що його мислення ще не здатне якісно розв'язувати задачі морального типу.

Це призводить до гострих суперечностей, виникає стан, що нагадує «боротьбу мотивів» в обранні одного способу дії з двох. Боротьба створює внут­рішнє напруження, дистрес. Наприклад, почуття своєю енергією допомагають мислити потужніше і точніше, але інформація, що сприймається почуттям, ігнорує докази мислення.

А як поводиться третя складова серед них? Ослаблена складова механізму творчості блокується настільки, що до інформації, яку вона сприймає і переробляє, ніхто з двох не прислухається і не бере до уваги. Тому остаточне рішення приймає домінантна складова механізму.

Ось чому однодіючі учні — намагаються уникати труднощів і всюди шукають лише джерела насолоди; а дводіючі — переходять у пригнічений, депресивний стан бо здатні бачити пізнавальні, моральні та естетичні задачі, але функціональний дефект у механізмі творчості заважає добиватися успіху у їх вирішенні.

З однодіючим механізмом творчості є 20,21% звичайних учнів. За Авіценною, цей стан має формулу: тіло і не хворе, і не здорове і тому учень спрямований на самозбереження.

Серед них 18,21% учнів з домінуючою пам'яттю — «зубрилок». Вони — окрема група учнів, що працюють, переважно спираючись на пам'ять.

Бесіди з ними з'ясували, що ще з початкової школи вони натреновані на запам'ятовування великих обсягів ін­формації без осмислення її змісту, запам'ятовують, зберігають і відтворюють ма­теріал як копію оригіналу. Діють з установками на буквальне відтворення завче­ного. Вони не знають, який саме матеріал засвоюють через механізм творчості, а який процесами пам'яті. До того ж, пам'ять — не механізм творчості, а її умова, сховище матеріалу.

Учні у стані з однодіючим механізмом творчості мають одну із складових домінуючою — усевладною, а дві інші вона виключає із активності. Будь-яка з їхнього боку альтернативна домінанта, наприклад, почуттєва або уяви, придушуєть­ся. Те саме стосується й інших поодиноких домінант.

Одно діючий механізм визначає поведінку, манеру дій у спілкуванні і навчанні. Це — не патологія, не хвороба, а штучно створені труднощі розвитку навчанням, яке вимагає від учня одноманітних навчальних дій. Трудність розвитку мислен­ня в тому, що до 13 років у дітей його випереджає пам'ять. Пам'ять, як губка, всмоктує в себе все, не розбираючись у цінностях. Якщо до цього часу мислення не активізоване, то вони придбають, можливо, на все життя — звичку виконувати пізнавальну роботу силами пам'яті, стають «зубрилками», яким простіше й надій­ніше створити мнемосхему матеріалу, ніж його осмислити.

Дефект і компенсація. Наступні стани здоров'я, за Авіценною: а) тіло хворе, але швидко відновлює і набирає сили;
б) тіло хворе, але не до межі; в) тіло зо­всім хворе. Зрозуміло, що три стани психічного здоров'я — компетенція закладів охо­рони здоров'я і медичної науки.

Тут людина перебуває у стані хвороб, фізичних та психічних дефектів, на межі норми і патології.

Дефект — недолік, пошкодження, що надає механізму творчості або психічному явищу істотної вади, недосконалості будь-якої його складової. Неповноцін­ність складової потребує або підйому активності тренуванням, або гіперфункцією повноцінних, які компенсують дефект (органічний або придбаний).

Складова, що компенсує функції заблокованої або нерозвинутої, здобуває особливу лабільність і може сама стати неповноцінною. Ці процеси підлягають саморегулюванню, взаємній компенсації, щоб зберегти механізм у рівновазі. За­міна внутрішніх ресурсів механізму зовнішніми, переключення цілей — компенсація усуває перешкоди і перебудовує психіку людини. Компенсація залежить і від зна­чимості дефекту. Але не завжди людина усвідомлює дефект і його значущість, тому не завжди суб'єктивна потреба в компенсації виправдана.

Явища декомпенсації — ослаблення втрати ефекту компенсації, спостерігаються не тільки при органічних захворюваннях (наприклад, при декомпенсації поро­ків серця), а й у механізмі творчості. Компенсування сили мислення здійс­нюється запам'ятовуванням, але воно саме припиняє активність інших складових, і тоді дефект у механізмі позначиться ще різкіше, ніж до компенсації; людина зневірюється у значенні запам'ятовування, що необхідне і для мислення.

Не варто ні применшувати, ні перебільшувати ролі компенсації в боротьбі із внутрішніми недоліками у механізмі творчості людини. Зменшення її ролі означає ігнорування пластичності психіки, перебільшення — послаблює її прагнення до боротьби з недоліком.

Отже, зміст навчання в освітніх закладах мало впливає на розвиток механізму творчості, бо засвоєння навчального матеріалу не завжди вимагає від учнів ак­тивності психічних утворень цього механізму. Хоча мислення розвивається мис­ленням, почуття чужими почуттями, а уява більш потужною уявою іншої люди­ни. Цей розвиток підкоряється закону психіки: функція органу будує орган, і вона його розвиває. Переважна більшість відмінників – серед зубрилок; вони здебільшого користуються пам'яттю, а не розумінням, мисленням, почуттями та уявою і вони перебувають в пасивному, а іноді «сплячому» стані.

Механізм творчості — механізм універсальний. Якщо він тільки механізм, йому байдуже, який матеріал він перетворює. Учора — математику, сьогодні — літературу, завтра — біологію: на вході — дисгармонія (задача), на виході — розв'язана задача— гармонійна предметність.

Висновки. Застосування системного підходу і принципу цілісності відкрило новий предмет дослідження — механізм психіки, що означає перехід від ви­вчення будови і формування вищих психічних функцій до активності якостей і властивостей психіки і тіла людини, їх взаємозв'язку під час розв'язання задач і створення предметностей.

Психічне здоров'я характеризується не лише відсутністю хвороб та фізичних дефектів у людини, а його критеріями є стани механізму творчості — наявні яко­сті його складових: мислення, почуттів та уяви. В оптимальному стані психічного здоров'я людина спрямована на творчість, яка й визначає продуктивність її дій; вищу насолоду, натхнення вона переживає не від результату роботи, а під час творіння наукової думки, художнього образу тощо і цим творець не схожий на інших; творчість дає життю справжній смисл і обдаровує свободою.

Механізм творчості — не є елітарним явищем: він притаманний практично здоровій людині; ніщо в людині не може з'явитися зненацька, якщо воно не існувало на початку життя. Він — прижиттєве новоутворення із складових душі — мислення, почуттів та уяви й тіла людини — психомоторики і енергопотен­ціалу; продуктивно працює, коли скла­дові пропорційно розвинені та підсилюють одна одну; починає працювати в 13-річному віці; може існувати до старості у «сплячому режимі», а потім прокидатися; виключаєть­ся із активності втомою і перевтомою.

Механізм творчості, в оптимальному стані психічного здоров'я, крім відобра­ження та проектування дій і вчинків, — є знаряддям і засобом практичної реалізації цілей: а) матеріально-речових перетворень, б) пе­ре­т­­­ворення соціальних структур і відносин,
в) самоперетворення суб'єкта дій, здатного здійснювати відкриття, винаходи та створюються художні образи.

Саморозвиток механізму творчості – це єдність потенційного і дійс­ного, виникнення і зникнення, а також становлення, яке може супроводжуватися по­явою у ньому дефекту, слабкого місця, втрати якості психічного здоров'я.

 

Література

1. Клименко В. В. Психологические тесты таланта. — Харьков: Фолио, Санкт-Петербург: Кристал, 1996. — 414 с.

2. Клименко В. В. Как воспитать вундеркинда. — Харьков: Фолио, Санкт-Петербург: Кристал, 1996. — 463 с.

3. Клименко В. В. Механізми психомоторики людини. — К., 1997. —
192 с.

4. Клименко В. В. Механизмы творчества. // Общая психология под ред. акад. С. Д. Максименко. — М.: Рефл-бук, — К., Ваклер, 1999. — С. 468—523.

5. Клименко В. В. Механизмы психомоторики // Общая психология под ред. акад. С. Д. Максименко. — М.: Рефл-бук, — К., Ваклер, 1999. — С. 364—417.

6. Клименко В. В. Механізм творчості: чим його розвивати? — К.: Шкільний світ, 2001.

7. Клименко В. В. Розроблення норм психіч­ного розвитку дитини. / В кн.: Наукові записки Ін­ституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. «Актуальні проблеми сучасної української пси­хології», Вип. 22. — К., 2002. — С. 106—118.