ДУХОВНІСТЬ. ДИТИНА. КУЛЬТУРА .

Сідін Василь Євгенович

Спочатку хочу сказати кілька слів про свою роботу, пояснити, чому саме я став говорити на тему «Духовність, культура, дитина».

Позаяк я більшу частину свого життя працюю з дітьми та дотепер дуже добре пам'ятаю і своє дитинство, і ті помилки, яких я припускався в юності й молодості, позаяк біль за майбутнє і сьогодення дітей, які нині поруч, не вщухає у моєму серці - я прийшов до висновку, що головне, заради чого варто працювати з дітьми, головне, заради чого варто жити - це жити щасливою людиною.

Коли тобі йде шостий десяток і ти з відповідальністю починаєш озиратися на минуле, то розумієш, що перше, з чого потрібно починати життєвий шлях, це - думати, замислюватися, ставити собі й оточуючим найважливіші та найголовніші питання! Учити цьому дітей.

Колись мій учитель - о. Олександр Мень сказав: «Головне, чому потрібно навчити дітей, це мислити, почувати і любити!».

Отже, якщо почати з першого, то головними питаннями будуть: «Хто ти, людино?!», «Навіщо ти живеш на Землі?». И якщо дійсно змушуєш себе шукати відповідь на ці, аж ніяк не порожні питання, то виходить, що усім людина схожа на тваринний світ. Так би мовити, і кров'ю і плоттю відтіля, бо, наприклад, за всіма біологічними і психофізіологічними процесами людина на 90% схожа на вельми симпатичних білих лабораторних щурів

Але все-таки, відкіля в нас самосвідомість, творчість, со-вість, моральність, безкорисливе служіння високій ідеї, іноді навіть на шкоду самому життю? Відкіля в нас те, що відрізняє нас від тварин, те, що й називається духовністю ?

Якби ластівки, замість того, щоб вити гнізда і годувати мушками пташенят, стали б думати над сенсом життя? Що б тоді ми сказали? Звісно, ми б назвали це чудом! Але ж подібним чудом є людина. Людина - коли вона є особистістю !

По-справжньому щасливою може стати лише особистість. Однак, упродовж довгих років для нас набагато важливішими були такі поняття, як народ, маси, ми зовсім не задумувалися над тим, що без дорогоцінного дару особистості народ і маси - це юрба, і навіть гірше - череда. А череду можна повести куди завгодно, хоч би і в прірву...

Колись написав таки дуже гарний поет Володимир Маяковський: «...голос одиниці тонший від писку...». Ніяка юрба не створить «Юнону і Авось», «Маленького принца», «Сікстинську Мадонну»...

Так ми і дітям кажемо: «Хочете зрозуміти, чому у вас не виходить хороший «капусник», коли збирається компанія авторів з 20 хлопців? Бо талановито пишуть одиниці, інші лише талановито втілюють авторські замисли, доповнюючи своїм...»

Тільки особистість може оцінити сократівський надпис на древньому храмі: «Пізнай самого себе». От з чого починається мудрість -пізнати себе, задуматися над найголовнішим, незримим і відчути серцем: людина це не тільки тіло, але й душа, і дух.

Тіло ми знаємо найкраще, воно видиме. Ми любимо його, пестимо, турбуємося про його красу. Однак, як важливо, особливо в юнацькому віці, твердо знати, що йти на поводу його бажань і виконувати всі його примхи небезпечно, смертельно небезпечно! Тіло потрібно як пса тримати на міцному ланцюзі. А то зірветься і покусає...

А душа? Скільки таємниць вона зберігає! Це найтонша субстанція - наша психіка, вона коштує на границі світу видимого (тіла) і невидимого. Душа є в кожної тварини, і навіть у рослини. Адже кішки й собаки, навіть однопородні, зовсім не однакові, у кожної тварини - свій характер! Люди знають, що й квіти цвітуть пишним цвітом, коли їх господар закоханий, і зненацька в'януть, якщо в будинку трапляється нещастя...

Проте щасливою (знову ми про щастя говоримо) є тільки та людина, яка довідалась, що найвищою цінністю для Homo sapіens є Дух! Він повинен бути головним, а значить підкоряти собі і психіку, і тіло! Людина стає Людиною, а особистість розвивається гармонійно тільки тоді, коли витримана саме така ієрархія цінностей. Над усі піднімається дух - той, що робить з нас Людину, що відрізняє нас від братів-тварин. Усі тварини мають потребу в теплі, їжі та житлі, усім їм необхідно боротися за свою територію. Усі людські війни дуже нагадують нам бої за місце під сонцем, за джерела їжі і питва...

Однак чи для цього покликана людина, і маленька людина - підліток?! Мудрі святі отці наводили яскравий приклад, порівнюючи дух особистості з вершником, а тіло - з конем. Тільки вершник, розуміючи куди і навіщо їде, може правильно вести коня: і підганяти, і годувати, і давати перепочинок. Біда, якщо кінь неприборканий - понесе свого легковажного господаря, і скалічити може сильно, якби лишень живим зостався вершник...

Отепер, поставивши зрештою поняття духовності на головне місце, можна говорити про поняття, яке найяскравіше характеризує і виявляє духовність конкретної людини, про його творчість .

Мені дуже близька ця тема, як акторові, як режисерові, і творча атмосфера мені знайома з дитинства. Я розумію - творіння - це створення чогось нового.

Якщо бобер будує хатку й ластівка звиває гніздо, то вони завжди це роблять так, як робили їхні предки, сотні і тисячі років тому... Вони повторюють! Тут немає індивідуальності, особистої творчості.

Творить лише людина, в якої є дух, а значить - совість, мудрість, прагнення до Вищого, відчуття добра і зла, уміння відрізняти їх одне від одного. Звісно, людина може у своїй творчості знайти і джерело для гордині, може своїм мистецтвом культивувати і пропагувати речі звабливі (навіть демонічні!), таких прикладів безліч у наявності. Позаяк є духовність, то буває і творчість зі знаком «мінус»! Та, що несе в собі темне, спокусливе. Це треба чітко розуміти і розрізняти! Запитаєте: як, за якими критеріями? Це не так просто, як здається на перший погляд...

Але якщо привчатися самим і привчати дітей прислухатися до себе (образно кажучи, «у серця виростити вуха»), то можна визначити, що от після цього спектаклю, після світлих сліз очищення, після співпричетності радості, на душі ще кілька днів світло і спокійно. А після відвідування іншого спектаклю (концерту, фільму) у душі просинаються сильні гріховні потяги, сум'яття і похіть, або гнів і агресія, бажання усе зруйнувати... Тобто, порівнювати і визначатися вже можна, ми вчимося мислити і почувати! Ми усвідомили і прийняли думку О.Уайльда: «Благо, дароване нам мистецтвом, не в тім, чому ми навчаємося, а в тім, якими ми завдяки йому стаємо».

Кожен майстер, художник «виносить зі свого скарбу те, що має». Так і ми, кожен з нас, виносимо людям скарб свого серця, своє сприйняття світу. Це наш діалог з людьми, коли усе розкрито, уся душа оголена і виставлена «на продаж». Воістину - «що маємо...»! Виставляти своє серце напоказ - важко, буває, що й боляче, однак це робиться з єдиною метою - знайти однодумців, друзів, взаєморозуміння... Показуючи свої спектаклі, ми шукаємо відгук, і зараз я говорю з вами теж тільки заради цього. І не випадково, говорячи про духовність, кажемо - якого ми духа шукаємо!

Але розмова все-таки про щастя, тому що нам сказано: «Блаженні (тобто щасливі) злиденні духом». Злиденні - це ті, які просять, які усвідомлюють, що не мають, однак потребують і просять. І просять там, де завжди отримають, у Того, хто сказав: «Просіть і дано буде».

Для нас прагнення до щастя - це гармонія, краса, світ і спокій душі, це - подяка, довіра, відповідальність.

Потрібно зараз, можливо, поки ще є час, чітко зрозуміти важливу річ: за законом успадкування кожна людина, кожна дитина приходить у цей світ з паростком добра і зла у своїй природі. І в юні - особливо важкі - роки, якщо ми розбудимо і розвинемо пристрасті, знімемо внутрішні запобіжники, може вибухнути й особистість, і суспільство, і держава, і цивілізація.

Чим ретельно і займається масова культура через телебачення, концертну діяльність, ЗМІ тощо. З чим можна порівняти їхній вплив на дитячу і юнацьку свідомість? Ніякі уроки християнської етики, факультативи в школі не переважать дій вседозволеності, цинізму, блуду і розбещеності, які принаджують і розбещують..

Відповідно до статистики, 80% авіакатастроф відбувається через т.зв. «людський фактор», тобто через відсутність самодисципліни і самоконтролю, звички до самообмеження, через той таки низький моральний і культурний рівень членів авіазагону і всіх дотичних служб. Поки ми не навчимося будувати себе, ми не навчимося будувати нічого.

Культура - справа складна, відсутність культури - справа страшна. З нашого життя зникає категорія людей - інтелігенція, яка тримала планку моральності і духовності. Інтелігентність полягає в особливій якості душі. Вона не успадковується, не визначається професією, не здобувається освітою. Це спосіб світовідчування. На жаль, ми переживаємо ненайкращі часи ! Часи антикультури, що розлюднює людину.

На нашій землі, де духовні основи завжди відігравали найважливішу роль, розпад моральної сфери здобуває особливу небезпеку. Моральність виведена не тільки за межі економіки та політики, але й за межі освіти і культурного життя. А культурне життя, чи правильніше буде сказати - те, що, що від нього залишається, ніби виведене за межі класичної традиції.

Окремої уваги заслуговує питання-проблема - чому в Харкові не затримуються таланти, чому вони тут або задихаються, або їдуть геть. Порядна і совісна людина не є героєм нашого часу. Нова свобода в нашому сус-пільстві як правило трактується як уседозволеність, як свобода руйнування всього того, що перебуває в межах установлених законом норм і правил поведінки людини. Свобода відокремлюється від совісті, від моралі. Пропагуються література і літератори, які відійшли від цінностей гуманізму й просвіти.

У суспільстві, де перестають діяти елементарні моральні норми, неможливі ні демократія, ні цивілізована економіка. У суспільстві, хворому і фізично, і морально, не може йти мови про яку-небудь здорову, осмислену політику.

Якщо зараз, коли ми фактично дійшли до краю, не задуматися над цим, не почати робити конкретні кроки, починаючи із себе, своєї родини, класу, колективу, якщо не зрозуміти, що справжня культура, як рух нагору, завжди вимагає зусиль, що культура - це те, що змінює нас, робить кращими, обробляє наші душі, то все благополучно згниє і розвалиться. Треба поставити істину на ноги - не попит визначає пропозицію, а яскрава, переконлива пропозиція багато в чому визначає попит. Але ж на президента й уряд можна не кивати, вони видали «Указ про розвиток духовності» ще в 1998 році. Хто винен, що нікому його виконувати? Де та людина, що є голосом совісті нашої країни? Де ті лідери, хоч би одиниці, хто зможе здійснювати найтяжчу і невдячну справу - змінювати ціннісні орієнтири в суспільстві. Дивилися ж бо, і, впевнений, обговорювали багато наших співвітчизників, такий шедевр щирої духовності, як фільм «Ідіот» за романом Ф. М. Достоєвського: це ті перші кроки, хоч і не нашої, але все-таки близької нам держави. Адже культура єдина, і Достоєвський один, і християнство одне. Історично підтверджено: людина, що зростає в культурній атмосфері, атмосфері духовності буде набагато кориснішою своєму суспільству.

Тепер можна починати говорити про дитину. Тому що тільки тоді, коли сам набив безліч гуль, коли за довгі роки виховання дітей зрозумів, що сам нічому їх навчити не можеш, тільки тоді і народжується той шлях , яким можна йти разом із дітьми. Виховувати їх - це виховувати самого себе. Кого ж ми хочемо побачити в результаті нашого виховання?

Якщо запитати у самих дітей, ким вони хочуть стати, то відповіді в цілому будуть схожими:, вони бачать себе успішними бізнесменами, топ-моделями і кіногероями. Сумно й боляче… П'ятнадцятирічна дівчинка-підліток пише до газети: «Чому ви, дорослі, звинувачуєте нас у розбещеності? Хто створює фільми, які ми дивимося? Хто подумав про те, чим ми можемо займатися у вільний час, хто говорить одне, думає інше, а робить третє?»

Це ми, нещасні дорослі не вміємо просити прощення у своїх дітей, не знаємо, що слово «блуд» означає не що інше, як «заблудитися» або збочити з правильного шляху! Не треба шукати винного - себе карати треба! Навчитися б самим і дітей своїх навчити вкрай важливому поняттю - покоянню ! Пам'ятати про те, що лише через покаяння можна досягти щастя.

Улюблений наш поет і вчитель Б. А. Чичибабін говорив, що тільки покаяння відрізняє вільну людину від раба. Раб завжди скривджений: то часи погані, то уряд, то хабарники дістають... Вільна людина завжди відчуває особисту відповідальність за все, що діється навколо: і за злочини, і за беззаконня. Проте совість підказує, що гріх усередині нас є, він передається і хтозна, чим ще відгукнеться?

Узяти сьогоднішній день - ми можемо скільки завгодно говорити про ринкову економіку, але не можемо говорити про ринкове суспільство. Будь-якому суспільству необхідні якісь спільні цінності, які б забезпечували внутрішню злагоду. Іноді думаєш - те, як ми «живемо», нагадує дитячу гру «начебто « - ми начебто вчимося, начебто лікуємося, начебто долучаємося до культури, начебто працюємо і начебто одержуємо зарплату, ми начебто говоримо українською мовою - ми начебто живемо. Людина (ми давно це знаємо і бачимо) - давно уже формальна цінність. Можливо, саме тому неефективні усі наші економічні, політичні та інші реформи, що щастя залежить не від того, що поза нами, а від того, що усередині нас. Упродовж досить тривалого часу ми вперто намагаємося змінити і поліпшити те, що є поза нами. От і маємо те, що маємо, позаяк не можна встановлювати черговість: спочатку - матеріальне, потім - духовне. З великим запізненням, але все ж потрібно подумати про це…

Про це були наші думки, коли в 1997 році ми відкривали дитячий духовно-виховний Центр у віддаленому районі Салтовки. Нашим девізом стали слова о. А.Мене: «Педагогіка - це духовний подвиг».

Головним у нашій роботі стало залучення найобездоленіших дітей міста до різних видів творчості, забрати їх з вулиці, захопити цікавою справою. Але і цього виявилося замало - необхідно було нам самим проходити «Школу Любові». Ми усвідомили, що Любов - це те головне, чого не вистачає всім дітям. Будь-який негарний вчинок дитини - це крик: “Мені бракує любові!”. Іноді треба було просто вислухати дитину, іноді - допомогти в конкретній справі. Ми помітили, що дитина винятково чутлива до проблем вічності, смерті, сенсу буття взагалі. У Центрі було відкрито близько 15 секцій творчого і прикладного напрямку. Вели прийом медики, працював «секонд-хенд», поступово сформувалася багатотисячна духовна бібліотека, проводилися свята, творчі зустрічі. Однак цього виявилося недостатньо - дуже важливо було показати дітям інші, нові для них цінності, принципово інше життя, більш повне і щасливе... Точніше описати нашу діяльність можна через поняття сімейної атмосфери любові.

З досвідом ми усвідомили, що про любов не варто говорити, а необхідно виявляти її! Це ускладнювалося тим, що головним принципом роботи нашої була абсолютна благодійність і безкоштовність усього для дітей.

Робота розширилася, оскільки дітей було вже близько 200 осіб, почали проводити весняні духовні фестивалі під девізом «Дух дихає, де хоче» (їх було шість), на які запрошували міські дитячі колективи, творчість яких забарвлена світлом духовності. Крім того, запрошували різноманітних гостей, здебільшого з Москви, духовних дітей о. Меня, творчо обдарованих, яскравих особистостей.

Влітку, вже всьоме організовували літній заміський табір «Ковчег», де протягом місяця жили - відпочивали 100 дітей пільгового контингенту й обдаровані діти. «Табір» - це не наше слово, ми назвали «Ковчег» - нашою дачею, і жили там діти “сімейками” по 7-8 чоловік. Уся робота «Ковчега» організовувалася мамами і татами дітей у вільний від основної роботи час на кошти, здобуті «з миру по нитці»! Більшість наших дітей з важких, малозабезпечених, багатодітних родин, діти-інваліди.

Через кожні 3-4 дні на нашу дачу приїздили «гості»: педагоги, люди творчих професій - художники, композитори, поети, кожен зі своєю програмою для дітей, бо наш «Ковчег» -- це ще і творча школа-майстерня! Приїздили до дітей і священики.

А восени, в листопаді, під час щорічного святкування театром дітей «Тимур» свого Дня народження (уже 27 років!) ми згадуємо усіх, хто надав дітям реальну допомогу, і тих, хто все життя працював з дітьми, зігріваючи їх теплом своєї душі і любов'ю. Ми дякуємо їм і даруємо медаль - почесний знак «Пробудження».

Все це - лише частина роботи, а бувають і гастролі, виступи у спецустановах, щорічні виступи під час святкування Різдвяних свят для 17-20 тисяч глядачів.

В такому порядку проходить рік, примножується наша ра-дість, однак і труднощів додається... Усе трапляється - і розчарування, і зрада. Буває, що розкриваються гріховні нахили дорослих людей, такі гріхи, які перекреслюють і унеможливлюють їх роботу з дітьми... Ми стали більш відповідальними, більш уважними, так напевно (не побоюся цього слова) - більш пильними до всіх дорослих, котрі хотіли б працювати з дітьми в нашому Центрі. Досвід змушує нас у педагогах, які бажають служити дітям, на перше місце ставити не професіоналізм, а внутрішні духовні й моральні їх якості.

Зіткнулися ми і з проблемами наркотиків, злодійства, втім, напевно, з усім, що є в нашому світі. У результаті дійшли до висновку, що ми беремо на себе функції, які повинна виконувати сім' я. Нині сім'ї переживають дуже важку кризу, зруйновані її головні основи: моральність та моральні принципи, відповідальність батьків за долю і життя дітей.

Те, що ми намагаємося своєю роботою виправити - це вплив на наслідки біди, у той час як куди важливіше викорінювати причини хвороби. Якщо звернути увагу суспільства на внутрішні, духовні проблеми особистості, то відпаде потреба в нових дитячих будинках і центрах тимчасової ізоляції неповнолітніх правопорушників. Які, по суті, малоефективні, про що свідчить сумна статистика: 40% випускників шкіл-інтернатів стануть на шлях злочинів, 40% - стануть алкоголіками і наркоманами, 10% - добровільно підуть з життя, і тільки 10% якось відносно пристосуються й обґрунтуються в цьому світі.

І все-таки є чесні й люблячі дітей педагоги, їх небагато і вони не завжди помітні, але вони є... У важкі хвилини на пам'ять приходить думка: «Знання моє песимістичне - віра моя оптимістична». Вірою і тримаємося. І ще тим, що виростають діти, деякі стають помічниками в нашій справі. На них - особлива надія...